Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. Їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.
Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавички, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в шафі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку ("можна надягти не зовсім свіжу сорочку, але м’ятої надягати не можна"). Ніколь уже прийшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з подарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кімнати ввірвалася Розмері.
— Діку! Діку! Ідіть подивіться!
Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на коліна, він приклався вухом до грудей Петерсона, спробував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вакси, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки трохи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому покривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.
Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепотів:
— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліжка— тільки щоб ніхто не бачив.— І, помітивши її напружене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, просто тут чорношкірі побилися між собою.
— Тоді кінчай з цим швидше.
Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке, щупле. Він тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг убитого. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка покривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислухався — десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: "Мерсі, мадам",— але кроки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися в дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спітнілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обмірковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли оглядав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в коридорі, а коли той спробував урятуватися в номері Розмері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо залишити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим більше, що справа Арбакла [20] і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту полягала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лишатися "татовою донькою".
Дік машинально зробив жест, ніби закасав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над трупом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, розгладив руками ворс на килимку і аж тоді із свого номера подзвонив власникові готелю.
— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати?
Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась користь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував себе людям...
— Ми оце щойно вийшли з номера й наткнулися на труп негра... в коридорі... ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я вирішив подзвонити вам, розуміючи, що вам не хотілося б, щоб хтось із мешканців готелю побачив у коридорі небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я зовсім не хочу мати справу з французькими властями тільки через те, що побачив у коридорі труп.
Яка турбота про репутацію готелю! Два дні тому містер Макбет мав нагоду переконатися, що містер Дайвер — справжній джентльмен, а тому й прийняв запропоновану йому версію без застережень.
Невдовзі містер Макбет був уже нагорі, а ще через хвилину з’явився жандарм. Але Макбет уже встиг шепнути Дікові:
— Ще раз запевняю вас: жодного з моїх гостей ця справа не торкнеться. І прийміть мою найглибшу вдячність...
Містер Макбет одразу вжив заходів, про які можна було тільки здогадуватися; в усякому разі, вони справили на жандарма таке враження, що він — чи то розгубившись, чи то з пожадливості — смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши протокол, жандарм пішов дзвонити до свого відділка. Тим часом небіжчика перенесли до незайнятого люкса одного з найфешенебельніших готелів світу — і то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як бізнесмен, міг би позаздрити.
Дік повернувся до себе.
— Що все це значить? — вигукнула Розмері.— Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?
— Певно, тепер мисливський сезон,— відповів Дік.— А де Ніколь?
— Здається, у ванній.
Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вжо уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твердо й упевнено, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він увійшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик проривався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповнюючи жахом кімнати.
Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Розмері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла побачити щось зовсім інше.
Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:
— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закривавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!... У нас на Цюріхському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не дозволили...
— Заспокойся!
— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?
— Отямся, Ніколь!
— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закривавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.