Датчанин навпроти снідав із своїми приятелями. Ейб теж замовив собі ленч, але майже не доторкнувся до їжі. Він просто сидів, віддаючись приємним спогадам про минуле. В його хмільній уяві давні радощі переносилися в теперішнє, ніби вони тривали й досі, і навіть у майбутнє,— ніби вони триватимуть завжди.
О четвертій до нього підійшов розсильний.
— Там вас хоче бачити один негр на ім’я Жюль Петерсон. Що йому сказати?
— Господи! Як він мене знайшов?
— Я йому не казав, що ви тут.
— Звідки ж він дізнався? — Ейб мало не впав головою на чарки.
— Він каже, що шукав вас по всіх американських барах та готелях.
— Скажіть йому, що мене немає...— Хлопець уже зібрався йти, коли Ейб передумав: — А сюди його впустять?
— Зараз спитаю.
Поль, до якого звернувся розсильний, глянув через плече й похитав головою, але, побачивши Ейба, підійшов сам.
— Даруйте, містер Норт, але я не можу дозволити.
Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю Камбон.
XXIV
Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард Дайвер вийшов із комісаріату поліції Сьомого округу, залишивши Марії Уолліс записку, підписану "Діколь" — так вони з Ніколь підписували листи знайомим на початку свого кохання,— і попрямував до кравецької майстерні, де замовляв собі сорочки. Навколо нього, як завжди, зняли метушню, непропорційну грошам, які він там залишав, і йому було соромно. Соромно вводити в оману цих бідних англійців своїми аристократичними манерами, своїм виглядом людини, що має ключ до щастя і достатку, соромно навіть просити кравця, щоб він перешпилив на дюйм складочку на рукаві його шовкової сорочки. Після майстерні він зайшов до бару готелю "Крійон" і випив чашечку кави й чарку джину.
Ввійшовши до готелю, він подумав, що вестибюль надто яскраво освітлений, а вже на вулиці зрозумів чому: надворі смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о четвертій годині стало темно, як увечері. На Єлисейських Полях у шаленім танку кружляло дрібне листя. Дік завернув на вулицю Ріволі, пройшов під аркадою до свого банку й забрав пошту. Потім сів у таксі й дав адресу свого готелю. Машина помчала Єлисейськими Полями, назустріч першим краплям дощу, а він забився в куток, сам на сам із своїм коханням.
Дві години тому в коридорі готелю "Король Георг" врода Розмері поблякла перед вродою Ніколь, як блякне портрет красуні в ілюстрованому журналі поряд з жіночим портретом Леонардо.
Дік їхав під дощем похмурий і збентежений; душу йому краяли суперечливі почуття, і він не бачив просвітку.
Розмері відчинила двері, сповнена хвилювань, відомих тільки їй. Вона була зараз "ні в сих ні в тих". Минула доба, а вона й досі не спромоглася дати лад думкам, що плуталися й ніяк не складалися в послідовний ряд; знову й знову, до запаморочення, перебирала, як чотки: тут успіх, там надія, тут Дік, Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора познайомилася.
Коли Дік постукав у двері, Розмері, вже одягнена, вдивлялася в дощ, згадуючи рядки з якогось вірша й уявляючи собі, як шумують дощові потоки, збігаючи риштаками Беверлі-Хіллс. Вона відчинила, й перед нею постав Дік: вона побачила його як уособлення сили, впевненості, всіх божественних чеснот, побачила вічним і незмінним, бо саме такими є старші в очах молодших. А Дік, глянувши на неї, зазнав у першу мить легкого і, зрештою, неминучого розчарування. Лиш по хвилі на нього подіяла приваба її щирої усмішки, її тіла, що всіма лініями своїми невловимо нагадувало ще не розкритий пуп’янок уже дозрілої квітки. На килимку біля дверей ванної лишилися мокрі сліди її ніг.
— Міс Телебачення,— сказав він їй жартівливим тоном, що зовсім не відповідав його настроєві.
Він поклав на туалетний столик папку й рукавички, приставив до стіни трость. Його вольове підборіддя не давало гірким зморшкам залягти навколо уст, а немовби відганяло їх угору, до чола, до кутиків очей — наче страх, який треба приховати від людського зору.
— Підійдіть до мене, сядьте мені на коліна,— лагідно покликав він.— Я хочу знати, як поживають ваші рожеві уста.
Вона послухалась; за вікнами слабли удари крапель — крап-кра-ап,— коли вона приклала уста до прекрасного й холодного образу, створеного її уявою.
Потім вона сама почала цілувати його, і його знову приголомшила шовковиста ніжність її шкіри; а що краса іноді будить у людини найкращі й найблагородніші думки та почуття, то він згадав про Ніколь, про свій обов’язок перед нею і про те, що її відділяють тільки коридор і двері.
— Дощ ущух,— сказав він,-Дивіться, сонце вже освітлює дахи.
Розмері підвелася і нахилилася до нього:
— А все-таки які ми з вами актори!
Відколи вони познайомилися, це були її найщиріші слова.
Вона відійшла до туалетного столика, і тільки піднесла до волосся гребінець, як у двері постукали, негучно, але настійно.
Обоє завмерли; стукіт повторився вже голосніше. Розмері, згадавши, що двері не замкнені, рухом гребінця поправила зачіску, кивнула Дікові, який уже обсмикнув покривало на ліжку, де вони сиділи, й пішла відчиняти. Дік тим часом рівно, невимушено заговорив:
— ...ну, а якщо у вас нема бажання вийти куди-небудь у місто, я запропоную Ніколь провести останній вечір утрьох.
Обережність виявилася зайвою, бо ті, за дверима, були заклопотані власною халепою й не помічали нічого, що не стосувалося їх особисто. То були Ейб, помітно постарілий за останню добу, і вкрай переляканий негр; Ейб відрекомендував його як містера Петерсона із Стокгольма.
— Через мене він попав у жахливе становище,— сказав Ейб.— Ми прийшли порадитися, що робити.
— Ходімо до нас,— запропонував Дік.
Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і вони вчотирьох рушили до номера Дайверів. Жюль Петерсон, маленький і гречний, з тих послужливих негрів, на яких будують свою політику республіканці в прикордонних штатах, зайшов останнім.
Як з’ясувалося, Петерсон випадково бачив пригоду, що сталася вранці на Монпарнасі; він зголосився піти з
Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було встановити особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявилося через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, заарештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п’ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зловісній ролі.