— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.
— А що ви робите тут, у Пассі?
Молодик сторожко роззирнувся.
— Кіно,— змовницьки прошепотів він.— Тут є американська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють по-англійському. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.
Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався його.
Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор "Короля Георга". У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:
— Алло!
— Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.
Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:
— Добре, що подзвонили.
— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.
— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.
Мовчання.
— Розмері.
— Що, Діку?
— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча,— справи його кепські.
— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.
— Розмері!
Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві,— "Отар", ром "Сен-Джеймс", "Марі Брізар", пунш "Оранжад", "Рене Бранка", "Шеррі Роше", арманьяк.
— Ви там сама?
"Дозвольте, я опущу штору?"
— А з ким же мені бути?
— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.
Пауза, потім зітхання і відповідь:
— І я. Я теж.
На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:
Чай удвох
П’ємо з тобою,
Я з тобою,
Ти зі мною,
Вдво-о-ох!
А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.
— Це неможливо,— сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.
Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:
"...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони — просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш,— розповім тобі ВСЕ, коли зустрінемося! Одержиш цього листа — негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами".
О шостій Дік подзвонив Ніколь.
— Що робитимеш увечері? — спитав він.— Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.
— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Розмері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.
— Тільки не мені,— відказав Дік.— Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...
Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:
— Журитися? Чого?
— Через Марію Уолліс.
Вона погодилася піти до театру. Між ними існувала неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється,— то котресь могло змінити план, пославшись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь — найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.
XXII
Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні. Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у двері — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.
— Enterez! [18] — гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кімнати.
— Містер Афган Норт тут?
— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.
— Коли саме він виїхав, мадам?
— Учора вранці.
Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно поводив перед нею вказівним пальцем.
— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені порадили спитати у вас.
— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на поїзд, а потім він мав пересісти на корабель.
— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.
— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.
Поліцейський замислився. Він був непоганий на вроду, але від нього неприємно тхнуло.
— Отже, вчора ввечері його не було з вами?
— Звісно, не було!
— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нарешті, той негр, якого ми шукали.
— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите. Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайомий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.
Поліцейський кивнув головою й закусив верхню губу, переконаний, але розчарований її відповіддю.
— А що сталося? — запитала Ніколь.
Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж тепер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.
— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, мадам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.