Поки поїзд зупинявся, минула, здається, вічність. Ніколь, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік протовпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандармами.
— Це Марія Уолліс,— збуджено повідомив Дік.— А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт.— Вони швидко простували до виходу, підхоплені людською юрмою.— Я дізнався, до якого поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.
— У неї в Парижі сестра,— відказала Ніколь.— Треба найперше подзвонити їй. Як це ми відразу не здогадалися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.
Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і наддав ходи.
— Стривай! — гукнула йому Ніколь.— Це ж безглуздо. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю французькою мовою?
— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводилися.
— Її однаково не відпустять, це зрозуміло,— впевнено сказала Ніколь.— Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі, вона владнає все краще за нас.
Діка це не переконало, крім того, він трошки хизувався перед Розмері.
— Почекайте,— рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.
— Ну, коли вже Ніколь береться, нам можна не втручатися,— з лагідною іронією зауважив Дік.
Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й запульсувало, застугоніло...
— Ви любите допомагати людям, правда? — сказала Розмері.
— Та ні, тільки вдаю.
— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звичайно, в неї менше можливостей.— Вона зітхнула.— Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка в світі.
Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і назавжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне вносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості,— а чим обернеться потяг Розмері до нього, якщо він бодай на мить утратить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть застигти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше, ніж він.
Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.
— Я поговорила з Лорою, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.
— Цій Марії виступати б у Дягілєва,— лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок.— Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм... Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить поїзд, і не чути пострілів?
— А мені шкода цього бідолаху,— сказала Ніколь.— Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.
Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто у Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких пострілів у буденних розмовах. Проте і її приголомшила безповоротність того, що сталося. Але Дік, вибитий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлумачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.
А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.
Сталося, однак, багато,— від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклав край безжурному паризькому життю. А може, край йому поклав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці постріли вони вже не могли забути; на вулиці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:
— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, un jouet.
— Mais assez puissant,— розважливо відказав другий носій.— Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre. [12]
XX
Над площею густа хмара вихлопних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглузда, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою задухою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люксембурзького саду в Розмері почалося місячне; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїзмі під час розмови на вокзалі.
Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко засмучений, він був більше ніж звичайно зайнятий собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звичні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.
За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на поїзд; коли вони попрощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.
— Будь ласка,— згадала вона,— якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай подзвонить мені завтра.
Її дитяча легковажність — реакція на недавні переживання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про почуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.
— Краще попросіть офіціанта,— суворо й сухо промовила Ніколь.— Ми не маємо наміру лишатися тут.
Розмері зрозуміла, але не образилася.
— Ет, вже як буде. До побачення, любі.
Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпочивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:
— Ну що ж...
Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі,— ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подовжила собою той список осіб, якими Дік "опікувався" останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру "Гран-Гіньйоль", напівбожевільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік посилали навчатися в Мілан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона родила. З іншого боку, він був наділений притягальною силою, яка шукала собі застосування,— людина, обдарована такою чарівливістю, випромінює її часом несамохіть, приваблюючи до себе тих, хто їй зовсім не потрібен.