Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися по площадці так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що збирає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру — хоч би й найдовершенішого — його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло,— цілеспрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості присутніх.
Їх можна було поділити на дві групи. Першу складали американці та англійці, які всю весну й літо гуляли напропале, і поведінку яких визначали тепер виключно нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войовничості, істерії чи хтивості. Другу групу — назвемо її експлуататорською — складали бувалі ділки, люди тверезі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марнують час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.
Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка — і Розмері відчула, що вона вже — не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій загальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, стати струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено прислухається до розмови, що точиться за кілька кроків од неї на якійсь схожій на трапецію бронзовій споруді.
Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав правити за лаву. Всі три були високі, стрункі, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегантними темними костюмами, мов квіти на довгих стеблинах, чи, скоріше, мов готові до бою кобри.
— О, вони вміють розважати своїх гостей,— мовила одна грудним, мелодійним голосом.— Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч...— вона зітхнула,— оті його слівця, манера висловлюватися — "такий старий, що його вже миші обгризають" — це, ій-право, набиває оскому.
— Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння,— озвалася друга.— А вже вона мені зовсім неприємна.
— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в містерові Норті, який ніколи не просихає?
— Авжеж, то пропаща душа,— погодилась перша.— Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарівнішою людиною в світі!
Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співрозмовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощока, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат,— перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тонкої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.
— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи післязавтра? — благала дівчина.
Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з господинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. Їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона визивно глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рішуче — так, як це робив Дік,— позбулася своєї настирної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня — висока багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту,— мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, очевидно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:
— Сподіваюсь, ви не нудьгували — тут стільки цікавих людей. Ви познайомилися з містером...— вона почала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Розмері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старовинним фасадом.
— Це було жахливо, правда?— спитав він.
— Жахливо,— покірно кивнула вона.
— Розмері!
Вона ледь чутно прошепотіла:
— Що?
— Я не можу собі пробачити.
Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не заридати вголос, вона жалібно пробелькотіла:
— У вас є хусточка?
Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шоста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.
Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи імена, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від усіх інших слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.
— Не знаю, що зі мною сталося,— сказала Розмері.— Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.
— Просто ви сказали, що кохаєте мене.
— Я справді кохаю вас — і тут нічим не зарадиш.
Після таких слів важко було втриматись, і вона тихенько поплакала в хусточку.
— Мабуть, і я закохався,-сказав Дік,— а це не найкраще з того, що могло статися.
І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. Її груди розплющилися об нього, її уста, по-новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали одне одного. Їх огортав лагідний, блаженно-хмільний супокій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипують, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.