НІАГАРА
Ніагарський водоспад – казкове місце відпочинку. Там зручні й недорогі готелі. А для рибалок – це просто рай. Бо у звичайній воді риба клює де гірше, де краще; тут же вона просто не клює. Отож нічого бігати за цілих п’ять миль, коли можна рибалити й під самим вікном. Хоч чомусь досі ніхто цього не збагнув.
Влітку тут завжди прохолодно. Прогулянки приємні й не обтяжливі. Коли вирушаєте оглядати водоспад, то спершу спускаєтесь на цілу милю вниз і сплачуєте данину, щоб помилуватися з урвиська на найвужчу ділянку ріки. Та й залізничний тунель, пробитий у скелі, був би не менш привабливий, якби під ним пінилась і ревла ця розлючена стихія. А коли спуститися східцями на кроків півтораста, то вже опинитесь біля самісінької води. Хоч згодом, правда, здивуєтесь, а настобіса це?
Гід з моторошними нотками в голосі повідає вам, як на його очах пароплавчик "Фея туману" шугнув униз з карколомної висоти і як ревуча лавина поглинула спочатку одне гребне колесо, а потім і друге; покаже, де саме звалилась за борт труба, а де почала репатись обшивка, та як "Фея туману" все-таки видряпалась і рвонула з швидкістю не то сімнадцять миль за шість хвилин, не то шість миль за сімнадцять хвилин – я вже й не пригадую напевне. Та як би там не було, а випадок цікавий. Варто заплатити гроші аби послухати, як він розповідає ті жахи удев’яте, хоч би тобі затнувшись і не змінивши навіть жодного слова.
Потім рушаєте висячим мостом і не знаєте, чого більше боятись: чи щоб самому не полетіти вниз з високості в двісті футів, чи щоб на вас не гепнувся поїзд, який гримотить десь над головою. І те, й інше неприємне, а обидві можливості добряче псують вам настрій.
На канадському березі ви потрапляєте в живу ущелину фотографів, котрі тільки того й ждуть, аби увічнити вас на старезному фаетоні з дохлою шкапою, яку ви мусите вважати конем,– і все це на тлі славетної Ніагари, одсунутої на другий план, а в декого вистачає нахабства сприяти й заохочувати до таких злочинів!
Ви завжди побачите у тих фотографів зображення татуся, матусі, Джоні, Боба, сестричок або ж пари провінційних кузин; усі безжурно усміхнені, сидять на колимазі в бундючних позах і, через свою дурість, пруть наперед, закриваючи та поганячи самим своїм виглядом казковий дарунок природи, котрий має собі за слуг блискавиці, чиїм голосом є грім, а грізний лик якого сягає за хмари. Він владарював тут споконвіку, мільйони років до того, як табун немічних плазунів заповнив собою прогалину в нескінченному ряду тварин, і буде владарювати й по тому, як ці плазуни стануть поживою черви й перетворяться на труху.
Воно, може, й нема поганого в тому, щоб виставляти на тлі Ніагари свою яскраво освітлену й неперевершену нікчемність. Та все ж для цього потрібна надлюдська зарозумілість.
Надивившись донесхочу на велетенський водоспад Підкову, ви ще по одному висячому мосту повертаєтесь до Сполучених Штатів та йдете берегом до Печери Вітрів.
Тут я вчинив згідно з інструкцією: роздягся, а натомість нап’яв непромокну куртку й комбінезон. Одяг цей дуже мальовничий, хоч і не відзначається красою. Гід, у такому ж спорядженні, повів мене гвинтовими сходами вниз, і мені здавалось, що їм не буде кінця-краю. Ми опинилися глибоко під землею, але доволі таки високо над річкою.
Потім ступили на хисткий місточок лише з однієї дошки. Тоненькі бильця, що за них я хапався обіруч,– не подумайте, що з остраху, просто так мені більше подобалось,– одгороджували нас од безодні. Спуск дедалі стрімкішав, бризки од водоспаду густішали, і годі було щось бачити, отож посувалися ми навпомацки. Прямо в обличчя хлюскав шпаркий вітер, ніби заповзявся будь-що жбурнути нас униз, розтрощити об скелі чи закрутити в скаженому вирі. Я несміливо зауважив, що хочу додому, та запізно. Ми були вже під суцільною водяною стіною, яка так люто кидалась з високості, що людський голос потопав у її страхітливому гуркоті.
Мій гід щез за сизою пеленою, і я плентав за ним, оглухлий від гуркоту, гнаний скаженим вітром і підштрикуваний колючими бризками. Нас огорнула пітьма. Ніколи ще я не чув такого виття і реву розбурханої стихії, такого шаленого герцю вітру й води. Я скулився, бо здавалося мені – на голову ринув увесь Атлантичний океан. Ніби настав кінець світу! Я нічого не бачив, тільки суцільну зливу. Не встиг розкрити рота, як мені в горлянку шугнула чи не половина водоспаду, якби де-небудь у мені раптом з’явилась пробоїна, то вже, мабуть, і на світі мене не було б! І раптом виявилось, що місток кінчився та треба дряпатись слизькими скелями вгору. За все життя я не зазнав більшого страху, та вже й не зазнаю. Врешті-решт ми таки вибились на світ божий, на чисту місцину, де можна було спокійно глядіти на піняву лавину вируючих і несамовитих вод. Коли я на власні очі побачив це бескиддя води і як вона не любить жартів, то навіть пожалкував, що отак ризикнув проскочити під нею.
Благородний червоношкірий завжди був моїм вірним і наймудрішим другом. Я полюбляю читати всілякі історії й легенди про його надзвичайно гострий розум, любов до волі в диких преріях, безмежну щирість та повну гідності метафоричну мову. А особливо про його лицарське кохання до смаглявої красуні!
Коли побачив, що в ятках біля водоспаду повнісінько всіляких бісерних оздоб, різноманітних мокасинів, цяцькових чоловічків, у яких ноги наче пампушки, а руки й тулуби продірявлені наскрізь,– бо як же вони інакше змогли б тримати луки і стріли? – то вельми зрадів: ось я на власні очі побачу червоношкірого!
І справді, продавщиця розповіла мені, що всі ці речі зроблені руками індійців, яких біля водоспаду мешкає сила. Всі вони сумирної вдачі, і можна розмовляти з ними цілком безпечно. Наблизившись до мосту, перекинутого на Місячний острів, я здибався з Сином лісів. Він сидів під деревом і вишивав бісером жіночу сумочку. На голові капелюх з обвислими крисами, на ногах грубі черевики, а в зубах коротенька чорна люлька. Я патетично заговорив:
– Чи ти щасливий, о Ух-Бам-Бам із племені Гуп-Гуп? Чи ще зітхає великий Плямистий Грім за стежкою війни, а чи душу його тепер заполонила смаглолиця діва – Гординя Лісів? Чи ще жадає могутній Сахем напитися крові своїх ворогів, а чи вдовольняється вишиванням сумочок для жінок блідолицих? Відповідай же, гордий покидьку минулого, старезна потолоч, говори!