— По-англійськи говорите?
— Так, — відповідає Барсак.
— А ваші супутники?
— Теж.
— Це добре, — хвалить Гаррі Кіллер і одразу повторює так само хрипко англійською мовою: — Чого ви з’явились до мене?
Відповідь ясна.
— Це ми повинні вас про це спитати, — відказує Барсак, — а також і про те, хто дав вам право силоміць нас тут тримати?
— Це право я сам собі узяв, — відрубує Гаррі Кіллер, миттю розлютовуючись до нестями. — Поки я живий, ніхто не наблизиться до моєї імперії.
Його імперії?.. Не розумію.
Гаррі Кіллер підводиться. Звертаючись більше до Барсака, який продовжує триматись дуже сміливо, він гнівно веде далі, грюкаючи своїм величезним кулаком об стіл:
— Так, так, я знаю, ваші співвітчизники вже в Тімбукту і все наближаються до пониззя Нігера, але вони спиняться, або ж... А тепер вони насмілились послати шпигунів суходолом аж до річки!.. Та я їх знищу, ваших шпигунів, як оцю склянку!
З цими словами Гаррі Кіллер кидає склянку об підлогу, і вона розлітається на скалки.
— Склянку!.. — горлає він, обертаючись до дверей.
В пориві незборимої люті він просто скаженіє (навіть піна з’являється в куточках його перекривлених губів), і на нього гидко дивитись у цю мить. Випнута вперед нижня щелепа робить його схожим на дикого звіра, обличчя аж посиніло, очі наливаються кров’ю.
Один з чорних слуг поспішає виконати наказ і подає нову склянку. Але Гаррі Кіллер не звертає на нього уваги. Спершись руками об стіл, він знов перехиляється в бік незворушного Барсака і кричить, втупившись очима а очі:
— Хіба ж я вас не попереджав?.. Історія з дунг-коно, вигадана за моїм наказом, мала бути для вас першою пересторогою. Це ж я поставив на вашому шляху того ворожбита, прорізування якого справдилися з вашої вини. Це я забезпечив вас провідником, моїм рабом Моріліре, який в Сікассо останній раз намагався вас спинити. Ніщо не допомогло. Марно я позбавив вас охорони, марно примушував голодувати, ви вперто продовжували просуватись до Нігера. Ну що ж! от ви й досягли його, навіть перебралися за нього, і дізналися про все, про що хотіли знати... Ви далеко зайшли!.. Але як ви зможете розказати про те, що побачили, тим, хто вам платить?..
Збуджений до нестями, Гаррі Кіллер починає походжати великими кроками. Він божевільний, це безсумнівно. Раптом спиняється: йому блиснула нова думка.
— Ні, справді, — питає він Барсака з дивовижним спокоєм, — хіба ж місцем вашого призначення не був Сей?
— Так, — відповідає Барсак.
— То чому ж, в такому разі, ви повернули в зовсім інший бік? Що ви збирались робити в Кубо?
Гаррі Кіллер супроводить це останнє запитання пронизливим поглядом, а ми зніяковіло ззираємось. І справді, запитання неприємне, адже ми умовились не вимовляти ім’я міс Бакстон. На щастя, Барсак знаходить правдоподібну відповідь:
— Покинуті охороною, ми. прямували в Тімбукту.
— Чому не в Сікассо? Це куди ближче.
— Нам здавалося, що краще йти на Тімбукту.
— Гм!.. — бурмоче Гаррі Кіллер з сумнівом і після короткої мовчанки продовжує: — То ви не мали наміру йти на схід, до Нігера?
— Ні, — запевняє Барсак.
— Якби я міг це відгадати, — заявляє Гаррі Кіллер, — ви б тут не були сьогодні.
Веселі жарти!.. Ніби він потурбувався про те, щоб нас спитати!..
Я користуюся з мовчання — Гаррі Кіллер замислився — і беру слово. Я взагалі дуже люблю логічність; все нелогічне мене дратує так, немов я побачив речі, в безладді розкидані у шафі... От і в усій цій історії одна річ не дає мені спокою.
— Прошу ласкаво мені вибачити, мій любий добродію, — починаю я з вишуканою ввічливістю, — мене дуже цікавить, чому ви завдали собі стільки мороки і привезли нас сюди, замість того, щоб нас просто позбавити життя. Ваш капітан Едвард Руфус і його люди могли це чудово зробити, адже ми їх не стереглися, а для вас це був би найкращий спосіб відкараскатись від нас.
Гаррі Кіллер нахмурив брови і презирливо дивиться на мене. Що це ще за пігмей насмілюється звертатись до нього? Проте він удостоює мене відповіді:
— Щоб уникнути французьких властей, до чого неминуче призвело б винищення експедиції.
Мене це не цілком вдовольняє, і я відказую:
— По-моєму, наше зникнення призведе до того ж.
— Очевидно, — погоджується Гаррі Кіллер, виявляючи в цю мить дуже здоровий розум. — Тому я й намагався примусити вас відмовитись від своєї подорожі. Тільки ваша власна упертість привела вас сюди.
Він ніби сам мені допомагає. Я поспішаю ухопитись за його слова.
— Все це можна ще уладнати. Вам тепер відомо, що ми не збиралися йти до Нігера, отже досить приставити нас на те місце, де ви нас взяли, і питання це вирішене...
— Щоб ви розповіли скрізь і всюди про те, що бачили? Щоб ви повідомили про існування цього міста, невідомого всьому світові? — несамовито перериває Кіллер. — Ні, тепер уже пізно. Хто потрапляє в Блекленд, той більше звідти не виходить ніколи!
Нехай собі кричить, скільки хоче! Я починаю звикати до його вибухів. І, не стурбувавшись, запитую:
— Значить, розшуки все ж будуть?
— Мабуть, — відповідає Гаррі Кіллер, у якого стрілка барометра знов перейшла на "ясно", — але я буду у виграшному становищі. Якщо мене викриють і доведеться воювати, я матиму щось, чого не мав би, якби ви були мертві.
— Що саме?
— Заложників.
Він не дурень, цей володар. Він має цілковиту рацію. Але я також добре зробив, розпитавши його, адже з його відповідей з’ясовується, що він не має наміру позбавити нас життя. Приємна новина!
Гаррі Кіллер сідає в крісло. Цей тип може хоч кого спантеличити Ось він знову абсолютно спокійний і чудово володіє собою.
— Уточнимо становище, — каже він крижаним тоном, що є новиною для нас. — Ви в Блекленді, і вам з нього більше не вийти, нікому з вас. Доля ж ваша залежить від вас самих. Я ні перед ким не відповідаю за свої вчинки — можу тримати вас у тюрмі, або вбити, або дати вам свободу в межах моєї імперії.
Знов це слово. Просто сміх!
— Це залежить від вас, — продовжує Кіллер, звертаючись головним чином до Барсака, якого він рішуче вважає начальником над нами всіма. — Ви будете у мене заложниками, або...
Гаррі Кіллер явно хизується. Барсак дивиться на нього з подивом, який я поділяю. Ким ще ми могли б бути?