Залишивши Супчика в "холодильнику", міліціонер Чобіток приніс йому з їдальні вечерю, а сам пішов додому й ліг спати. І ось тут-то з ним трапилась історія, яка часто траплялася з Незнайком. Коротше кажучи, його почала мучити совість. Йому стало здаватися, що він не має права спокійно спати й взагалі бути на волі, тим часом, як інший коротулька сидить під замком і не може нікуди вийти. Промучившись півночі, Чобіток пішов у міліцію і випустив з "холодильника" Супчика. Однак коли він повернувся додому, совість почала йому допікати знову. Вона доводила, що він учинив не по закону, відпустивши на волю вітрогона, якому належало сидіти під замком сім діб.
З того часу такі випадки стали траплятись і з іншими міліціонерами. Всі вони, за прикладом міліціонера Чобітка, спочатку саджали затриманих вітрогонів у "холодильник", але потім їх мучила совість. Не витримавши докорів совісті, вони відпускали в'язнів на волю, після чого їх терзали сумніви, чи правильно вони зробили, порушивши закон.
Вчинивши таке, деякі міліціонери втрачали сон і апетит і не знаходили собі місця від збентеження, а один міліціонер, відпустивши порушника на волю, каявся так, що засадив сам себе під арешт і заспокоївся лише після того, як відсидів у "холодильнику" чотири доби.
Після випадку з Супчиком міліціонер Чобіток обдумав усе, що сталося з ним, і виступив по телебаченню з доповіддю, в якій доводив, що замикати вітрогонів у "холодильник" недобре. Замість цього треба висміювати їх у газетах та журналах, малювати на них карикатури, складати різні віршики й оповіданнячка про їхні витівки — тоді вони одразу виправляться і порозумнішають. Ця думка всім дуже сподобалась. У газетах одразу з'явилося багато різних шаржів та карикатур. Вітрогонів малювали в широченних жовто-зелених штанах та піджаках з такими вузенькими рукавами, яких і на світі не буває. Носики всім малювали малюсінькі, верхню ж губу відтягували до того, що було страшно дивитись. У кожній газеті можна було побачити яке-небудь смішне оповіданнячко з вітрогонського життя, і треба сказати, що публіка дуже любила читати всю цю писанину; особливо ж деяким читачам подобались оповідання в картинках про витівки вітрогонів, бо це було дуже смішно.
Незважаючи на висміювання, під яке потрапляли на кожному кроці вітрогони, кількість їх, проте, не зменшувалась. Основне лихо, звичайно, не в тому, що коротульки натягували на себе безглузді жовто-зелені штани й піджаки з ідіотськими рукавами. Найголовніше полягало в тому, що вони переймали манери, замашки й звички вітрогонів. Так, багато коротульок, яким раніше й на думку не спадало робити щось погане, тепер спокійнісінько плювали з вікон п'ятого поверху кому-небудь на голову, гадаючи, що це й справді дуже дотепно. Деякі брали в бібліотеці книги, виривали сторінки й робили з них паперових голубів. Їх не бентежило, що книгу після цього вже не можна було читати. З'явилися також любителі грати на щиглі. Знайшлися навіть такі "діячі", які грали не лише на щиглі, але й на ляпаси, стусани й потиличники, причому встановили таксу, за якою один ляпас дорівнювався двом потиличникам, п'ятьом стусанам або десятьом щиглям. Кожен, хто програвав, мав право схопити від того, хто вигравав, замість десятка щиглів одного ляпаса, п'ять стусанів або зо два потиличники.
Загалом, вітрогони — це, як уже говорилося, була така публіка, яка любила завдавати неприємностей іншим коротулькам. Деякі вітрогони незабаром зрозуміли, що, розважаючись на вулиці, вони не можуть заподіяти неприємностей одразу великій кількості жителів, тому-то їхньою мрією стало залазити в приміщення, де було більше коротульок, і зчиняти переполох. Цей задум пощастило здійснити кільком вітрогонам, які проникли у концертний зал і при великому напливі публіки влаштували концерт на розладнаних та зіпсованих музичних інструментах. Це була така дика музика, що ніяке вухо не могло витримати; але вітрогони пустили чутку, що це наймодніша тепер музика і зветься вона какофонією.
Ця какофонія почала розповсюджуватися по місту, й невдовзі виникло ще кілька оркестрів, які грали на поламаних та розладнаних інструментах. Особливо модним у той час вважався какофонічний оркестр "Вітрофон". Він був невеликий і складався всього з десяти коротульок. Один з цих коротульок грав на консервній бляшанці, другий співав, третій пищав, четвертий верещав, п'ятий рохкав, шостий нявкав, сьомий квакав; решта видавали якісь інші звуки й били в сковороди.
Любителі музики приходили на концерти цих модних оркестрів, слухали й із змордованими до болю вухами поверталися додому, проклинаючи на чім світ стоїть всяку какофонію, вітрофонію і своє власне існування на додачу.
Театр теж не уникнув нових впливів. Треба відзначити, що велике значення в усій цій справі мала мода. Як тільки один з найвидатніших театральних режисерів нарядився у модний костюм з широчезними жовто-зеленими штанами й у плямистий беретик з китичкою, він одразу заявив, що театр — це не музей, він не повинен відставати од життя, і якщо в житті тепер усе робиться не так, як треба, то й у театрі слід усе перекрутити. Якщо раніше глядачі сиділи в залі, а актори грали на сцені, то тепер, навпаки, глядачі мають сидіти на сцені, а актори грати в залі для глядачів. Цей режисер, на ім'я Штучка, так і зробив у своєму театрі. Поставив на сцені стільці й посадив на них глядачів, але оскільки всі глядачі не вмістилися на сцені, він решту публіки посадив у залі, а акторів примусив грати серед публіки.
— Це ще кумедніше вийде! — втішався режисер Штучка. — Раніше глядачі сиділи окремо й актори грали окремо, а тепер актори будуть просто серед глядачів.
Звичайно, ніякий актор, граючи серед публіки, не міг вертітися з такою швидкістю, щоб усім було видно його обличчя. Вийшло так, що одні бачили тільки обличчя актора, а другі тільки потилицю. З декораціями теж виходила якась дурниця. Одні глядачі бачили акторів і декорації, інші не бачили ні того, ні другого, бо декорації були повернуті до них зворотнім боком і затуляли акторів. Щоб ніхто не нудьгував від такого нецікавого видовища, режисер Штучка звелів кільком акторам бігати під час вистави по залу, обсипати глядачів різнобарвною тирсою, бити їх по головах хлопавками й надутими пухирями.