На всі ці перетворення неможливо було дивитися без сміху, — та оскільки від сміху дуже розвивається апетит, то наші мандрівники пішли обідати в їдальню, а після обіду каталися на роликових атомних автостільчиках і на кулькових ковзанах-самоїздах.
Атомний автостільчик був схожий на звичайний стільчик або крісельце з підставкою для ніг, тільки замість ніжок у нього були м'які гумові ролики. Внизу, під сидінням, був невеликий атомний двигун, який рухав стільчика.
Для того, щоб їздити на автостільчику, не потрібно було навіть учитися правити ним. Досить було сісти на нього, сказати: "Вперед!", і стільчик сам їхав уперед. Варто сказати: "Швидше!" або "Повільніше!" — і стільчик одразу ж починав рухатися швидше або уповільнював хід. При словах "праворуч" або "ліворуч" стільчик повертав у той чи інший бік. Якщо ж сказати: "Стоп!" — стільчик одразу зупинявся.
Усі ці слова можна було вимовляти не голосно, а пошепки, й навіть зовсім не вимовляти, а думати про себе.
Кнопочка й Пістрявенький зацікавилися, чому так виходить. Карасик розповів, що внизу стільчиків є підставка, яка вловлює електричні сигнали від ніг коротульки, котрий сидить на стільчику, й передає ці сигнали в спеціальний електричний пристрій, що запускає в хід двигуна, регулює швидкість, умикає механізм правого чи лівого повороту.
— Які ж можуть бути сигнали від моїх ніг? — з подивом запитав Пістрявенький. — Від моїх ніг не йдуть ніякі сигнали.
— Ви цього просто не помічаєте, — відповів Карасик, — тому що сигнали ці дуже слабенькі, але вони все-таки є. Варто вам подумати, тобто подумки сказати слово "вперед", як одразу ж від вашого мозку по нервах пробіжить нервовий електричний імпульс, ніби даючи розпорядження ногам іти вперед або назад, повертати праворуч або ліворуч чи зупинятися на місці. Отакі електричні імпульси і вловлюють електронним пристроєм.
Пістрявенький став кататися на автостільчику й з цікавістю спостерігав, як стільчик слухається його думок. Потім сказав:
— Що ж, по-моєму, такий стільчик навіть кращий, ніж Незнайкова чарівна паличка! Тут досить тільки подумати: хочу праворуч або ліворуч, і бажання одразу здійснюється. А там треба ще махати паличкою та говорити голосно, чого хочеться. Одне слово — морока!
Накатавшись досхочу на автостільчику, Пістрявенький, Кнопочка й Карасик стали кататися на кулькових ковзанах-самоїздах, які мали приблизно такий же електронний пристрій, як у автостільчиках, тобто вловлювали електричні імпульси від ніг коротульки й везли його, куди було треба.
Карасик сказав, що поки що ці автостільчики й ковзани-самоїзди є лише в парку, але незабаром на них можна буде їздити по всьому місту, а потім, можливо, ніхто взагалі не стане їздити на автомобілях, бо всі їздитимуть на автостільчиках.
День непомітно минув, а тому Кнопочка, Карасик і Пістрявенький повернулися у Шахове містечко, розшукали там Незнайка й Ниточку, після чого всі разом пішли в Театральне містечко дивитися виставу. 1
Відтоді Кнопочку й Пістрявенького щоденно можна було зустріти у Веселому містечку. А Незнайко цілими днями пропадав у Шаховому містечку. Тут він зустрічався з Ниточкою і розмовляв з нею про всяку всячину. Але головне для них було те, що вони грали в шахи. Ниточка була завзята шахістка, і їй подобалося, що Незнайко теж захопився грою в шахи, чи, як звикли говорити в Сонячному місті, захворів шаховою гарячкою.
Розділ двадцять п'ятий
Як знайшовся Свистунчик
Потрапивши в лікарню, Свистунчик спочатку дивувався, коли лікарняна нянечка чи хто-небудь з лікарів називали його Коржиком. Однак він "не догадався відразу спитати, чому його називають таким смішним ім'ям. Його розумові здібності були дещо притуплені внаслідок струсу мозку, й голова працювала не так добре, як раніше. Поступово його розумові здібності відновлювались, але водночас він непомітно для себе звикав до нового імені, так що через кілька днів уже й сам вважав, що його звуть Коржиком. Він лише іноді здригався, коли його кликали цим іменем, і відгукувався не одразу, неначе йому треба було подумати спочатку, чи це його кличуть, чи не його.
Лікар Компресик помічав цю дивину в поведінці Свистунчика, але пояснював її хворобливим станом, котрий діяв на нервову систему або як збудник, або як гальмо. Він лікував далі своїм методом, тобто за допомогою сміху, але спочатку всі його жарти були безсилі якоюсь мірою вплинути на хворого. Та в міру того, як розумові здібності Свистунчика відновлювалися, на обличчі його почала з'являтися осмислена усмішка. Це, між іншим, доводило, що здатність розуміти смішне залежить у коротульок від їхнього розумового розвитку.
Помітивши, що обличчя Свистунчика дедалі частіше освітлюється усмішкою, лікар Компресик вирішив перейти до другого етапу лікування, тобто замість розказування смішних історій читати вголос веселі книги. З цією метою він прочитав йому книгу, що називалася "Тридцять троє веселих воронят" відомого письменника Ластика. Слухаючи цю книгу, Свистунчик голосно сміявся. Це підбадьорило лікаря Компресика. Він вирішив, що тепер уже можна перейти до самостійного читання, і приніс хворому цілу купу газет, у яких у ті дні вміщувалось багато кумедних історій про зниклого міліціонера Свистунчика.
Однак усі ці кумедні історії не здалися кумедними самому міліціонеру Свистунчику. Побачивши в газеті своє ім'я, він згадав, що він і є цей самий зниклий міліціонер Свистунчик, а зовсім не Коржик, як його називали в лікарні. Свідомість Свистунчика остаточно прояснилась, і він пригадав усе, що трапилось: і те, як Незнайко махнув чарівною паличкою і як від цього рухнули стіни міліції. Відкинувши вбік усі газети, Свистунчик хотів скочити з ліжка, але лікар Компресик сказав:
— Лежіть, лежіть, Коржику. Куди це ви раптом зібралися?
— Я зовсім не Коржик, а міліціонер Свистунчик, — відповів Свистунчик. — Я повинен якнайшвидше приступити до своїх обов'язків і затримати чарівника, щоб відібрати в нього чарівну паличку, за допомогою якої він руйнує будинки й може завдати багато лиха жителям.
Лікар Компресик знав, що деякі хворі від розумового розладу, що стався з ними, починають уявляти, ніби їх переслідують відьми, чаклуни або злі чарівники. Тому він став переконувати Свистунчика, що ніякого чарівника нема й не було.