Неважко уявити, що творилося, коли такий горлодерик, опинившись на ринку, починав кричати на все горло:
— Беру вугільні скнарингські по сімдесят п'ять! Беру цукрові давилонські по дев'яносто, даю нафтові по сорок три!..
Але неможливо навіть уявити собі, який оглушливий гамір зчинявся, коли всі горлодерики, зібравшись разом, починали викрикувати такі фрази, намагаючись перекричати один одного.
В давні часи, коли з'явилися перші продавці акцій, у місті Давилоні для них відвели цілу площу. Проте жителі прилеглих кварталів почали скаржитись міським властям, що від цих крикунів їм життя не стачо. А тому що міські власті ніяких заходів не вживали, жителі самі пробували розганяти крикунів, озброївшись дрючками й камінням. Крикуни не хотіли давати себе скривдити і, в свою чергу, нападали на жителів. Мало не кожного дня відбувалися побоїща! Не знаючи, що робити, міські власті перевели цей крикливий ринок на іншу площу, але й там виникали кровопролитні сутички.
Втративши терпець, міські власті повантажили всіх крикунів на величезну баржу й вивезли їх на середину давилонського озера. Там цю баржу укріпили навічно на якорях. Крикуни дістали можливість кричати хоч до непритомності, тепер це нікому не заважало. Щоранку вони приїжджали на баржу човнами, а згодом між баржею та берегом навіть почав курсувати невеличкий пароплав. І всі були задоволені.
Незабаром таку саму баржу встановили і в місті Грабунберзі, а потім у Сан-Комарику. Коли винайшли телефон, усі три баржі з'єднали телефонними проводами і крикуни з давилоиської баржі в будь-який час могли довідатись про стан справ на грабунберзькій і сан-комаринській баржах.
Як і кожен мільйонер, Скуперфільд на кожній з цих барж мав своїх горлодериків, яким завжди міг дати по телефону наказ купувати ті чи інші акції. Однак завжди треба було знати, коли купувати акції, бо інакше можна було заплатити зайве. Щоб бути в курсі справ і не промахнутися, Скуперфільд вирішив поїхати на давилонську баржу й рознюхати, по якій ціні продаються гігантські акції. Звичайно, він не міг одразу ж вирушити на вокзал, хотів спочатку зайти додому й побувати на своїй макаронній фабриці. Згадавши, що йому треба додому, він оглянувся навкруги й помітив, що йде по якійсь незнайомій вулиці.
— Мабуть, я помилково не туди, куди треба, звернув, коли зійшов з поїзда, — досадливо пробурмотів Скуперфільд.
А все-таки він вирішив іти по цій вулиці далі, сподіваючись, що натрапить на якесь знайоме місце й догадається, куди йому треба звернути. Вулиця, одначе, скоро скінчилася. Скуперфільд побачив, що вийшов з міста й опинився в чистому полі.
— Що за нісенітниця? Зовсім на край світу забрів! — мимрив Скуперфільд. — Замріявся, дурень, про ці акції так, що й голову втратив!
Повернувшись, він рушив назад, пробрався на другий кінець вулиці, потім звернув на якийсь незнайомий бульвар, а пройшовши його, опинився на якійсь новій, незнайомій йому вулиці.
— Дивина! — сказав собі під ніс Скуперфільд. — Виявляється, у нас в Брехенвілі є такі місця, де я зроду не був. А я гадав, що знаю Брехенвіль як свої п'ять пальців.
Поблукавши цілу годину по якихось невідомих йому завулках, Скуперфільд побачив, що геть заблукав, і став розпитувати перехожих, де Крива вулиця, тобто та вулиця, на якій він жив. Один з перехожих сказав, що Крива вулиця зовсім в іншому кінці міста. Сівши в автобус і проїхавши в іншу частину міста, Скуперфільд розшукав нарешті Криву вулицю, але його здивувало, що будинки тут були якісь не такі, як колись. Усе, здавалося, змінилось до невпізнання відтоді, як він був тут востаннє. Коли ж Скуперфільд підійшов до будинку № 14 (а він жив у будинку № 14), то від подиву навіть роззявив рота. Замість невеличкого одноповерхового будиночка із залізними гратами на вікнах, перед ним стояв великий двоповерховий будинок з красивим балконом і фігурами двох кам'яних левів при вході.
— Що за дивина! — вигукнув Скуперфільд, протираючи очі й почуваючи, що у нього починає заходити ум за розум. — Може, тут чаклунство яке?
Побачивши на балконі господиню, він закричав:
— Скажіть, хазяєчко, це будинок Скуперфільда?
— Якого ще Скуперфільда? — сердито відповіла господиня. — Це мій будинок.
— А… а… — заакав Скуперфільд, роззявляючи рота, ніби йому бракувало повітря. — А… а куди ж ви мій будинок поділи?
Господиня повернулась до нього спиною і, грюкнувши дверима, пішла з балкона.
Нерішуче потупцявши на місці, Скуперфільд поплентав вулицею далі.
— Що ж… — бурмотів він, не помічаючи, що розмовляє сам з собою. — Що ж, якщо будинок загубився, то треба знайти хоча б мою макаронну фабрику. Не могла ж загубитися ціла макаронна фабрика з дванадцятьма величезними корпусами і п'ятьма тисячами коротульок, які там працювали.
Зустрівши перехожого, Скуперфільд спитав, чи не знає він, де міститься макаронна фабрика Скуперфільда.
— Овва! — засміявся перехожий. — Та хіба вона тут? Макаронна фабрика Скуперфільда міститься у Брехенвілі. Це на кожній макаронній коробці написано.
— А хіба ми з вами не в Брехенвілі? — спантеличено запитав Скуперфільд.
— Як же в Брехенвілі? — здивувався перехожий. — Ми в Паноптикумі.
— В якому ще Паноптикумі?
— Ну, є таке місто — Паноптикум. Не чули хіба?
— А, Паноптикум! — крикнув Скуперфільд, зрозумівши, нарешті, в чому річ. — Отже, я просто не на своїй станції вийшов. Тож-бо я дивлюся, що тут усе якось не так, як у нас у Брехенвілі.
Повернувшись мерщій на вокзал, Скуперфільд узнав, що до вечора поїздів у Давилон більше не буде й він зможе потрапити туди не раніше, ніж завтра вранці. Це дуже схвилювало Скуперфільда, він знав, що ціни на акції швидко мінялися.
І справді, того дня, коли в газеті "Давилонські гуморески" з'явилась уже відома нам статейка, всі, в кого були гігантські акції, кинулись продавати їх. На давилонській баржі ці акції пропонували спочатку по 80 сантиків штука, потім по 60, по 50, по 30, по 20, по 10, але ніхто не хотів купувати їх. Наступного дня, тобто в той день, коли Скуперфільд блукав по місту Паноптикуму, ціна на акції впала до п'яти сантиків, але все одно ніхто не купував їх.
Власники гігантських акцій були у відчаї. Всі бачили, що витратили свої гроші даремно й тепер не зможуть вернути їх. Однак троє багачів — Жмурик, Тефтель і Ханаконда, — які закупили з метою наживи велику кількість гігантських акцій, швидко зметикували, що треба робити. Вони заплатили чималу суму грошей власникові кількох давилонських газет панові Гадкинзу, і той пообіцяв надрукувати у своїх газетах ряд статей, які мали швидко поправити діло.