(Літературний репортаж)
Мово рідна, слово рідне!..
С. Воробкевич
Певні ознаки українського буржуазного націоналізму
А вы знаете, в Париже даже дворники говорят по-французски!
Анекдот XIX сторіччя
1. Повернувшись після довгої вимушеної розлуки з рідною дочкою до Києва й дізнавшись, що вона, яку я бачив востаннє чотирилітньою дитиною, тепер учиться в аспірантурі російського відділу Київського педінституту, я поспішив до гуртожитку, де вона тоді жила. В маленькій кімнаті сиділо четверо аспіранток, серед яких я, скоріше батьківським чуттям, ніж очима, одразу впізнав свою доню.
— Яринко! Перед тобою твій батько… — сказав я, здригнувшись у голосі, і в дочки, тепер уже заміжньої жінки, зволожилися від сліз очі.
Вражені такою зворушливою зустріччю, доньчині товаришки дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вийшов з донькою надвір, щоб поговорити без сторонніх людей. Коли за якийсь час донька повернулася до гуртожитку сама, її подруги, що досі нічого не чули про існування її батька, одразу спитали:
— А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
— Чому ви так думаєте? — здивувалася дочка.
— Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
Цікаво відзначити, що всі вони були не тільки з України, а й з національності — українки; тільки вчилися на російському відділі Київського педінституту, де набралися премудрості непомильно визначати одразу український буржуазний націоналізм.
2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
— Он — как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві…
3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
— …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як завжди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. Почувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
— Эти — из тех самых. Слышишь: "в травне", "в червне"…
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під "теми самыми" її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржуазних націоналістів…
5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
— Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інтелігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:
— "Водий", "автомат не працює"! Ха-ха-ха-ха…
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
— А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: "Товарищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает", не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
— Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете, кто в Киеве так говорит…
Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з українськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово-різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: "Товариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не дайоть", — тоді було б одразу видно, що я — звичайна радянська людина, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.
6.1 пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближався кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді студентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив "урядовцем 3-ї ранги" фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, — підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Української держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця установа складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими кадетськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
— Здесь на мове не понимают, говорите на общепонятном! И вообще, хватит этого мазепинства и сепаратизма!
Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби полковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: "Говорите по-человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинским буржуазным национализмом?.."
7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід "Кропивницький". Коли пасажири повиходили з теплохода, я, зацікавившись, наскільки популярне ім’я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім’ям, питаю одного матроса:
— А хто такий був цей Кропивницький?
— Який Кропивницький? — не зрозумів мене матрос.
— Та цей же, що його ім’ям названо ваш теплохід, — пояснив я.
— А-а, ви он про кого… — байдуже кивнув головою в бік теплохода матрос і відповів: — Хто він такий був — нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався "Кропивницький". —І по хвилині додав: — Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і — "Кропивницький".
Питаю другого матроса, що взяв мітлу підмітати пристань.
— А шут его знает, кто он такой, этот Кропивницкий! Спросите капитана, вон как раз выходит он.
Питаю капітана. Молодий капітан уважно вислухав мене й охоче, по-діловому відповів:
— Это украинский писатель восемнадцатых веков. "Соловейко щебетал" — слышали, по радио поют? Так вот это как раз и есть Кропивницкий!
— А він часом не націоналіст був? — спитав я жартома, але капітан і до цього запитання поставився серйозно. Знизав плечима й невпевнено сказав:
— Вроде бы нет, хотя написал "Соловейка" по-украински: по радио его пока что передают иногда…