* Прекрасна колісниця (латин.).
** Гарна людина (латин.).
— Але ж ця картина чудова, добродію! — голосно вигукнув юнак, пробуджуючись із глибокої задуми.— І в обличчі святої, і в обличчі перевізника проступає витонченість художнього наміру, невідомого італійським майстрам, і я не знаю нікого, хто зумів би так передати вираз нерішучості в перевізника.
— Цей хлоп'як прийшов з вами? — спитав Порбус у старого.
— О метре, пробачте за мою зухвалість,— відповів новачок, зашарівшись.— Я нікому не відомий, маю потяг до малювання і зовсім недавно прибув у це місто, джерело всіх знань.
— Ану, покажіть, що ви вмієте! — мовив Порбус, подаючи йому червоний олівець і папір.
Незнайомий юнак швидко і вправно скопіював штрихами постать Марії Єгипетської.
— Oro! — вигукнув старий.— Ваше ім'я?
Юнак підписався під малюнком: "Нікола Пуссен".
— Зовсім непогано як на початківця,— сказав старий дивак, що виголошував такі химерні думки.— Я бачу, при тобі можна говорити про живопис. Я не виню за те, що ти захоплюєшся Порбусовою картиною. Для всіх його Марія Єгипетська — великий витвір, і лише ті, хто прилучився до найглибших таємниць мистецтва, можуть збагнути, в чому її вади. Але ти гідний моєї науки, ти здатний її сприйняти, і тому я покажу тобі, якої дрібнички треба, щоб завершити цю картину. Дивися обома й напруж усю свою увагу — подібна можливість повчитися навряд чи коли повториться. Дай-но мені свою палітру, Порбусе.
Порбус пішов узяти палітру й пензлі. Якимись конвульсивними рухами миршавий стариган закасав рукави і просунув великого пальця в різноколірну густо наквацяну фарбами палітру, яку подав йому Порбус; він майже вихопив у нього з рук жмут пензлів усіх можливих розмірів, і його клинцювата борода раптом грізно заворушилася, виражаючи своїми рухами буйство розтривоженої палкої фантазії. Тицьнувши пензель у фарбу, він пробурчав крізь зуби:
— Ці тони слід викинути за вікно разом з тим йолопом, що їх складав, вони огидно різкі й фальшиві — як ними малювати?
Потім з гарячковою поквапністю він торкнувся кінчиком пензля до різних фарб, кілька разів пробігши всю гаму, швидше, ніж пальці церковного органіста пробігають по клавішах при виконанні пасхального гімну О filіі*.
* О Сини (латин.).
Порбус і Пуссен стояли обабіч полотна, поринувши в напружене споглядання.
— А дивись-но, хлопче,— заговорив старий, не обертаючись,— як за допомогою трьох-чотирьох штрихів і одного світло-голубого мазка можна домогтися, щоб повіяв вітерець біля бідолашної святої угодниці, яка, певне, задихалася й пропадала в цьому задушливому повітрі. Поглянь, як заколивалися тепер оці складки — і стало очевидно, що ними грається вітерець! А раніше здавалося, що це накрохмалене та ще й приколоте шпильками цупке полотно. Чи помічаєш ти, як атласний відблиск, який я щойно поклав на груди, правдиво відтворює оксамитову пругкість дівочої шкіри і як оцей змішаний тон — буро-червоний із кольором паленої охри — відразу зігрів оцю затінену поверхню, сіру й холодну, де кров застигла, замість дзюркотіти в жилах? Юначе, юначе, жоден учитель не навчить тебе того, що зараз показую тобі я. Один Мабузе знав таємницю, як вдихнути життя в постаті, зображувані на картинах. А в Мабузе був лише один учень — я. У мене ж не було жодного — і я вже старий. Ти маєш досить тями в голові і зрозумієш те, чого я не сказав прямо.
Говорячи так, старий дивак водив пензлем по різних місцях картини: сюди клав два мазки, туди — один, і завжди так доречно, що виникав ніби новий живопис — живопис, густо насичений світлом. Він вкладав у свою роботу стільки шаленої пристрасті, що росинки поту заблищали на його жовтій лисині; він малював так швидко, такими різкими нетерплячими рухами, що молодому Пуссенові здавалося, ніби в тіло старого дивака вселився демон і супроти його волі водить його рукою, як йому заманеться. Надприродний блиск очей, судомні рухи пензля, коли рука ніби долала чийсь опір, надавали неабиякої імовірності цьому припущенню, такому спокусливому для юнацької фантазії. А старий трудився далі, примовляючи:
— Торк, торк, торк! Ось як змащують полотно, хлопче! Ану, мої мазочки, розігрійте оці крижані тони! Нумо, нумо! Отак, отак, отак! — говорив він, оживляючи частини, які здавалися йому неживими, кількома цятками фарби усуваючи неузгодженість між тілесними барвами й темпераментом, відновлюючи єдність тону, що відповідав би вдачі палкої єгиптянки.— Як бачиш, хлопче, зоровий ефект дають тільки останні мазки. Порбус наклав їх тут сотні, я ж кладу один. Ніхто не цінуватиме художника за те, що він наквацяв на споді. Затям це добре!
Нарешті демонічний дід опустив руку й, обернувшись до Порбуса та Пуссена, що заніміли від захвату, сказав:
— Хоча цій картині ще далеко до моєї "Прекрасної Нуазези", під таким твором уже можна підписати своє ім'я. Так, я підписався б на цьому полотні,— додав він, підводячись, щоб узяти дзеркало, в якому почав його роздивлятися.— А зараз ходімо снідати,— сказав він.— Запрошую вас обох до себе. Почастую шинкою і добрим вином. Хе-хе, незважаючи на тяжкі часи, ми побалакаємо про живопис! Ми все-таки щось та означаємо. Ось і цей хлопчина має здібності,— додав він, плеснувши Пуссена по плечу.
Тут, помітивши, яка жалюгідна курточка на юному нормандцеві, старий дістав з-за пояса шкіряний капшук, понишпорив у ньому, витяг дві золоті монети і мовив, простягши їх Пуссенові:
— Я купую твій малюнок.
— Бери,— сказав Порбус Пуссенові, побачивши, що хлопець здригнувся й почервонів від сорому, бо в ньому озвалася гордість бідняка.— Бери, у нього капшук напханий тугіше, ніж у короля.
Утрьох вони вийшли з майстерні й, розмовляючи про мистецтво, дійшли до гарного дерев'яного будинку, що стояв неподалік від мосту Сен-Мішель. Пуссен був у захваті, побачивши його декоративні прикраси, дверний молоток, віконні рами, чудові арабески. Молодий хлопець, що тільки мріяв стати художником, зовсім несподівано для себе опинився в затишній вітальні біля розпаленого каміна, поблизу столу, заставленого смачними наїдками і — яке нечуване щастя! — в товаристві двох великих художників, котрі поставилися до нього дуже приязно.