— Кемпе!
— Що? — Кемп так і лишився з розкритим ротом.
— Не хвилюйтеся! — сказав Голос.— Я — Невидимець.
Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на бинт.
— Невидимець! — спромігся він нарешті.
— Невидимець,— повторив Голос.
Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.
— А я думав, що все це — брехня,— сказав він.— Ви забинтовані?
— Так,— відповів Невидимець.
— О! — вигукнув Кемп і встав.— Слухайте,— почав він.— Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!
Він раптом ступив наперед, і його простягнена рука зустріла в повітрі невидимі пальці.
Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.
— Заспокойтеся, Кемпе, ради Бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!
Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.
— Кемпе! — скрикнув Голос.— Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.
Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестися, тільки Кемпові руки були вільні, і він люто бив ними, куди попало.
— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе штурхав його під боки.— Слово честі, мій терпець зараз урветься! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.
Ще трохи Кемп пручався, а тоді втихомирився.
— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову,— сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота.— Я — невидима людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не будете поводити себе як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Я Гриффін, ми ж разом вчилися в університеті.
— Дайте мені підвестися,— попросив Кемп.— Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.
Він сів і помацав собі шию.
— Я — Гриффін, учився в університеті разом з вами. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом вчилися, тільки я зробився невидимим.
— Гриффін? — повторив Кемп.
— Гриффін,— відповів Голос.— Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще був нагороджений медаллю за роботу з хімії.
— У мене голова йде обертом,— сказав Кемп.— Нічого не второпаю. До чого тут Гриффін?
— Та це ж я — Гриффін.
Кемп поміркував.
— Це жахливо! — промовив він нарешті.— Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?
— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес.
— Це жахливо! — повторив Кемп.— Як же воно...
— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений... О Боже, ви ж мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.
Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі протягнувся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець скрипів, і сидіння на ньому ввігнулося десь на чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав шию.
— Це краще за всякі привиди,— мовив він, дурнувато засміявшись.
— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.
— Або до дурості,— кліпнув очима Кемп.
— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.
— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?
Стілець заскрипів, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.
— Але ж це... це, напевне, гіпноз. Ви, мабуть, навіяли мені, що ви невидимі.
— Дурниці! — сказав Голос.
— Але ж це божевілля!
— Послухайте...
— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість...
— Плюньте на всі ці ваші доводи! — перепинив Голос.— Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи холодна.
— Їсти?
Склянка з віскі нахилилась.
— Так,— сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив на стіл.— І дістаньте мені халат.
Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до шафи й витяг звідти червоний халат.
— Підійде? — спитав він.
Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі гудзики й сів на стілець.
— Спідні, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі,— уривчасто сказав Невидимець.— І поїсти.
— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.
Він видобув з шухляд одежу, яку просив його гість, і пішов униз шукати їжу. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.
— Ножа не треба,— сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання.— Я завжди щось одягаю на себе перед тим, як починаю їсти,— пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати.— Чудна примха.
— Гадаю, що рукою ви можете рухати? — спитав Кемп.
— Та ніби,— відповів Невидимець.
— З усього незвичайного і дивного...
— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам згодитися на це. Неприємно, що натекло стільки крові, правда? — Ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий...
— Але як ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп.— Чортзна-що! Ця історія геть-чисто вся неприродна!
— Шкода, що ви такої думки. Усе цілком природно,— заперечив Невидимець.
Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.
— Що то були за постріли? — спитав Кемп.— Через що це зчинилося?
— Там був один йолоп... так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.