— Що далі?
— Я теж ліг і запалив сигарету. Мені хотілось знати, котра година. На бульварі вже все стихло. Машини проходили рідко. Я встав і в самих шкарпетках вийшов на сходи. В будинку вже погасили світло.
— У вас були певні наміри?
— Так. В мене не було ані франка в кишені. У Жанни теж. Фюмаль був страшенний скупердяга, і їй часто доводилось позичати у покоївок.
— Ви хотіли попросити грошей у вашого шуряка?
Лантен криво посміхнувся.
— Просити у Фюмаля? Таке скажете! Цього можна було б і не згадувати, але я вам пообіцяв казати правду, то слухайте. Вам ніхто не розповідав, який він був підозріливий? Він нікому не довіряв і все, що міг, замикав на ключ. Зате його секретарка Луїза завжди тримала певну суму грошей в шухляді свого стола. Небагато — так тисяч по п'ять-шість франків, як правило, в дрібних купюрах та дзвінкими — для всіляких поточних витрат. Це в них називалось — підручний фонд. Отож, коли мені припікало, я й спускався до кабінету і брав кілька стофранкових монет…
— Фюмаль вас ні разу не впіймав?
— Ні. Я остерігався робити це, коли він був удома. А раз чи два він уже спав і нічого не почув та й не міг почути. Я ходжу, мов той кіт.
— Вчора він не спав? Що він вам сказав?
— Він спав непробудним сном, лежачи на підлозі.
— І все-таки ви взяли гроші?
— Я мало не взяв його портмоне. Як бачите, я цілком відвертий. Побачивши його долі, я зразу подумав, що звинуватять у всьому мене і що я не скоро зможу повернутись до цього будинку.
— В кабінеті горіло світло?
— Коли б це було так, я побачив би його, як тільки відчинив двері, і не заходив би…
— Ви увімкнули світло самі?
— Ні. В мене був кишеньковий ліхтарик.
— Ви до чого-небудь дотикались?
— Спочатку я торкнувся його руки. Вона була холодна, і я зрозумів, що Фюмаль мертвий. Потім я відчинив шухляду в столі секретарки.
— Ви були в рукавичках?
— Ні.
Це легко було перевірити. Експерти виявили на меблях в кабінеті численні відбитки пальців. Зараз їх старанно вивчали в лабораторії. Якщо Лантен казав правду, його відбитки зійдуться із знайденими на столі секретарки.
— Ви не бачили пістолета?
— Ні. Спочатку я хотів був тікати, не розповівши нічого сестрі. Потім подумав, що буде краще, коли вона все знатиме. Отож я піднявся на третій поверх, розбудив її і сказав: "Твій чоловік умер". Вона не повірила, і ми разом зійшли вниз, але до кабінету вже не заходили. Я освітив тіло з порога.
— Вона до чогось торкалась?
— Я кажу, що ми навіть до кабінету не заходили. Вона лише сказала: "В нього вигляд справді, як у мертвяка. Нарешті!.."
Так ось чому пані Фюмаль не виявила ніяких емоцій, коли я розмовляв з нею вранці про смерть чоловіка.
— А далі?
— Ми повернулись нагору і випили.
— Щоб відсвяткувати подію?
— Майже. Нам обом раптом стало страшенно весело, і ми навіть сміялись з радощів. Жанна сказала: "Наш батько даремно поспішив повіситись…"
— Ви не подумали, що слід повідомити в поліцію?
Лантен спантеличено зиркнув на нього. Чому, вони мали повідомити в поліцію? Фюмаль був мертвий. Все інше для них не мало жодної ваги.
— Потім я подумав, що мені краще піти геть. Коли б мене знайшли в домі…
— Котра була година?
— Не знаю. Я пройшов аж до площі Кліті і не побачив жодного відчиненого бару. Потім надибав якийсь відчинений ще гадючник, вихилив зо дві чарки і попрямував бульварами аж до площі Пігаль. Там був відчинений бар. Я знов щось хильнув і, мабуть, заснув на лавці. На світанку мене виштовхнули на вулицю, і я пішов далі. Я навіть звернув на бульвар Батіньоль, щоб звідти глянути на будинок…
— Навіщо?
— Сам не знаю, як це сталося. Там уже були поліцаї і машини. Я пройшов, навіть не зупиняючись…
"Ішов", "пішов", "прийшов" — ці слова були мовби лейтмотивом усього, що розповідав Лантен, так само, як "випив", "хильнув", "повторив"; здавалось, усе його життя складається лише з ходіння від одного бару до другого та безпросвітної пиятики.
— Ви ніде не працюєте?
— Інколи я підробляю на базарі або де-небудь на будівництві.
Він міг би, мабуть, також додати, що іноді жебракував під готелями, відчиняючи двері пожильцям, а то й просто крав на розкладках. Треба було довідатись, скільки разів він сидів у в'язниці.
— У вас є пістолет?
— Коли б він у мене був, я б вже давно його продав, щоб не забрала поліція. Я вже не пам'ятаю, скільки разів мені довелось ночувати у відділку!
— А в сестри?
— Що в сестри?
— У неї є пістолет?
— Пістолет у неї? Одразу видно, що ви її не знаєте, пане комісар… Але я страшенно втомився. Згодьтесь, що я був покірливий і розповів вам усе, що знаю. От коли б ви мені дали ще хоч крапельку…
В його погляді застигло таке відчайдушне благання, що Мегре не витримав. До того ж з нього справді більш нічого не витягнеш. Комісар встав і пішов до шафи. Обличчя Лантена прояснилося.
Наливши йому ще чарку, Мегре раптом запитав:
— Тобі не шкода жінки й дітей?
Він сам не міг би сказати, чому перейшов на "ти", як і тоді з Мартіною.
Лантен скрушно зітхнув, проковтнув коньяк і з докором у голосі сказав:
— Навіщо ви мені про це кажете? По-перше, діти в мене вже дорослі, двоє навіть одружені. Вони не вітаються зі мною, коли ми зустрічаємось.
— Ти не знаєш, хто вбив Фюмаля?
— Коли б знав, то сказав би йому від щирого серця спасибі. А якби був хоробріший, то сам убив би. Я заприсягнув зробити це ще на могилі батька. Сестра про це знає. Це вона мене відмовила. "На каторзі згниєш", — казала. Коли б я був упевнений, що не влипну…
Чи так само думав убивця Фюмаля, чекаючи слушної нагоди, коли можна буде замести сліди?
— Ви хочете ще про щось запитати?
Ні, годі. Мегре вже не було про що його питати.
— Що ти робитимеш, коли я тебе відпущу? — поцікавився він.
Лантен сумно посміхнувся.
— Те, що й досі..
— Я потримаю тебе день-два.
— А пити буде що?
— Завтра вранці тобі дадуть склянку вина. Зроби перепочинок.
В "келії" твердо спати. Мегре подзвонив черговому інспекторові.
— Одведи його в арештний дім. Скажи, щоб дали попоїсти, і нехай собі спить.
Підводячись, Лантен востаннє глянув на шафу, відкрив уже рота, щоб попросити ще хоч півчарки, але не наважився.
— Спасибі вам, — пробелькотів він, виходячи.