Він не сподівався зустріти її в ролі хазяйки великого готелю на вулиці Етуаль, на вивісці якого значилось: "Здаються розкішні номери на місяць і на тиждень".
Власне кажучи, це був зовсім не готель. За бюро тут правила маленька затишна кімнатка з м'якими кріслами, де на шовкових подушках муркотіли три персидські коти.
Придивившись уважніше до хазяйки, комісар помітив, що її світле від перекису водню волосся трохи поріділо, обличчя і все тіло дещо розпливлись, шкіра стала восково-жовтою, але загалом роки мало вплинули на неї. Вона звільнила одне з крісел і, коли Мегре сів, приязно всміхнулася до нього.
— Що вас сюди привело?
— Справи, Розо, — відповів він. — У вас живе така собі Мартіна Жійю?
Бралося до полудня. Газети ще не встигли надрукувати повідомлення про смерть Фюмаля. Мегре було трохи соромно від думки, що ось він уже вдруге того дня виривається на свіже повітря, залишивши своїх колег в задушливій атмосфері апартаментів покійного "м'ясного короля".
— Сподіваюсь, вона нічого не накоїла? — мовила стара і квапливо додала: — Це славна дівчина, дуже лагідна на вдачу.
— Вона зараз у себе?
— Ні, хвилин п'ятнадцять як вийшла. Вона рано лягає спати і рано встає. Зараз вона, напевне, прогулюється перед тим, як пообідати у "Жойо" чи в іншому ресторані по сусідству.
Кімнатка дуже нагадувала знайомий комісарові салон на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт з тією лише відміною, що стіни тут не було прикрашено амурними гравюрами, які там становили частину робочого інвентаря. Роза була завжди мерзлякувата і взимку могла цілими тижнями невилазно сидіти у своїх жарко натоплених покоях, не скидаючи навіть підбитого ватою халата. Вона вже давно тут живе?
— Більше року.
— Що це за пташка?
Вони розмовляли однією мовою, з півслова розуміючи одне одного.
— Славна дівчина, якій довго не щастило. Вона з дуже бідної сім'ї. Народилась десь у передмісті. Не раз казала мені, що в дитинстві часто голодувала. Я їй вірю.
Помовчавши якусь мить, вона запитала:
— Щось недобре?
— Не думаю.
— В ній я впевнена. Можливо, вона не дуже розумна, і але надзвичайно лагідна і покірлива. Чоловікам тільки цього й треба. Вона звідала і зльоти, і падіння, особливо падіння. Довгий час вона жила з якимось пройдисвітом, який мало її не вбив. Потім його, на щастя для неї, посадили. Це вона сама мені розповіла, бо жила тоді не тут, а десь біля Барб. Випадково вона зустрілась з якимось великим паном, і він найняв для неї номер у мене. Відтоді вона спокійна.
— Фюмаль?
— Саме так. Велике цабе! В нього кілька машин і свій шофер.
— Він часто тут буває?
— Іноді він не з'являється по кілька днів, а то проводить у неї всі вечори.
— Він їй багато платить?
— По-моєму, ні. Ви ж знаєте, як це буває. Він дає їй стільки, скільки потрібно, щоб прожити, але не більше. В неї є кілька гарних суконь, хутряне манто, дві-три коштовні прикраси.
— Вони з'являються разом на людях?
— Трапляється, особливо, коли він обідає в місті з друзями, що приходять з жінками.
— У Мартіни є ще хто-небудь?
— Колись я сама цим поцікавилась. Такі дівчата рідко обходяться без коханця. Я її делікатно розпитала. Від мене важко щось утаїти, але тут я певна — у неї більше нікого немає. Взагалі, вона досить байдужа до чоловіків.
— А як щодо наркотиків?
— Ця не з тих дівчат.
— А як вона проводить свій вільний час?
— Сидить у номері, читає або слухає радіо. А найчастіше — спить. Вона виходить лише, щоб попоїсти і трохи прогулятись. Потім одразу повертається.
— Ви знайомі з Фюмалем?
— Я його часто бачила у вестибюлі. Найчастіше він приїздить машиною і залишає шофера чекати, а сам іде нагору.
— Ви кажете, що її можна зустріти в "Джіко"?
— Ви знаєте, де це? Маленький італійський ресторанчик…
Мегре знав, де це. Це справді був невеличкий, скромний на вигляд ресторан, але він славився своїми стравами із тіста, особливо равіолями[2], і мав свою постійну клієнтуру.
Зайшовши до ресторану, Мегре запитав бармена:
— Мартіна Жійю вже тут?
В залі сиділо з десяток чоловіків. Бармен показав очима на молоду жінку, що самотньо обідала в кутку.
Залишивши плащ і капелюх у гардеробі, Мегре попрямував до неї і, зупинившись біля стільця навпроти, промовив:
— Дозвольте? — І, помітивши її запитальний погляд, додав: — Я мушу поговорити з вами. Я з поліції. Не бійтесь. Йдеться лише про кілька довідок.
— Про кого?
— Про Фюмаля. Про вас. — Він повернувся до метрдотеля, який саме підійшов. — Принесіть мені пару салатів і шпагетті по-міланському. — Потім глянув на жінку, яка очманіло дивилася на нього, і пояснив — Я щойно був у вас на вулиці Етуаль. Роза сказала, що ви, мабуть, тут. Фюмаль умер.
Їй можна було дати років двадцять п'ять — двадцять вісім, та в погляді її було щось старече — втома, байдужість, немов ніщо в житті її вже не цікавило. Вона була досить міцної будови, кремезна, але своїм боязким, полохливим виразом обличчя скидалась на дитину, яку часто б'ють.
— Ви цього не знали?
Вона похитала головою, розгублено дивлячись на комісара.
Ви вчора його бачили?
— Стривайте… Вчора?.. Так… Він приходив до мене десь коло п'ятої години.
— Ви не помітили нічого незвичайного?
— Ні.
Мегре вразила одна деталь. Досі всі, з ким йому довелося говорити про смерть Фюмаля, не могли, а то й не намагались приховати своєї радості. Ця подія нікого не засмутила, більше того, всі немов відчули полегшення.
Мартіна Жійю, навпаки, сприйняла новину серйозно, з тривогою, можливо, навіть з болем. Чи не думала вона
зараз про свою долю, про те, що вже настав край її спокійному і безтурботному життю, що знов доведеться повернутись на тротуар, де вона зазнала стільки горя й образ.
— Їжте, — промовив до неї Мегре, сам беручись за виделку.
Їла вона якось машинально, і, дивлячись на неї збоку, можна було зрозуміти, що саме в наїдках знайшла вона свою найбільшу втіху. Чи не стало це в неї душевною потребою, засобом стерти усі згадки про те напівголодне існування, на яке вона була приречена змалку?
— Що вам відомо про нього? — тихо запитав Мегре.
— Ви справді з поліції?
Ще мить, і вона покличе бармена чи метрдотеля, які стежили за їхнім столом. Він показав значок.