Досадливо махнувши рукою, директор став телефонувати до поліційного управління, благаючи захистити його готель. Незабаром прибули полісмени, десь близько двадцяти чоловік; натовп зустрів їх свистом, полісмени розчистили прохід до готелю. А коли згодом до готелю під'їхав величезний синій лімузин і з нього випурхнуло знамените худюще, як скіпка, біляве Щось із не менш знаменитою мавпочкою на руках, у готелі задеренчали шибки. Кільканадцятеро підлітків, розірвавши ланцюг полісменів, лягли на тротуарі; отож Сюзен довелося йти до готелю, балансуючи по їхніх спинах, і вона це робила з видимим задоволенням.
Водночас назустріч лімузинові повільно під'їхала друга, відкрита, машина. Якийсь чоловік, що сидів поруч шофера, став раптом жбурляти в натовп фотокартки Сюзен Беберлі з її автографом, штампом "Мідлтон" і датою. Кричачи й вигукуючи щось, юрба метнулася за машиною, в якій, здавалося, був невичерпний запас таких фотокарток, і за кілька хвилин площа перед готелем збезлюділа.
— Все йде як по маслу! — сказав капітан директорові, що раптом, перед тим як треба було вітати знамениту гостю, став неначе втіленням спокою.
Дотримуючись усіх формальностей церемонії, учасники спектаклю рушили до кімнати, де був сейф,— гостя, директор, два готельних службовці, що в них якось чудно відстовбурчувалися піджаки зліва під пахвами, і капітан. Та коли уже директор хотів зачинити за всіма двері, сталося несподіване.
— Не рухатися!
Всередину, тримаючи в руках автомати, вдерлися двоє чоловіків у масках.
— Коштовності! — різко промовив один з них.
"Господи! — зрозумів капітан. — Роботові конкуренти! Ми зовсім забули про таку можливість!"
Він, як і всі інші, стояв, піднявши руки, і тільки Сюзен незворушно, але поволі знімала з себе різні прикраси, спостерігаючи, як один з грабіжників кидає їх у сумку.
"І все ж, — міркував капітан, — тутешні хлопці навряд чи такі досвідчені, як їхні колеги в Чікаго". Несподівано він застогнав, удаючи серцевий напад, захитався, схилився на одне коліно і нарешті гепнувся додолу. Другий грабіжник, що стояв ближче до дверей, підійшов до нього і навмання тицьнув його в бік носаком. Капітан не здригнувся. Грабіжника це влаштовувало.
В цю мить двері знову прочинилися і до кімнати зайшов іще один чоловік. Бандит, що стояв на варті, наставив на нього дуло автомата. Чоловік підняв руки, сперся ними на двері.
— Не рухатися!
— Я й не збираюся,— чемно відповів чоловік,— бо, як ви, певно, зауважили, у лівій руці в мене армійська граната з висмикнутою чекою, і, якщо я її пущу з руки, вона за три секунди вибухне. Зроблю я це, звісно, лише в тому випадку, якщо буду поранений або мене вб'ють і я не зможу стримувати запобіжник. Але в такому разі я, певне, впаду на дверях, і навряд чи хтось із вас устигне вийти звідси.— Незнайомий неквапливо опустив руки, а тоді простяг уперед праву.
Якби капітан не наслухався доти розповідей лейтенанта і сержанта, він ніколи в світі не запідозрив би в цьому звичайнісінькому чоловікові робота. Дещо йому, правда, впало в око — непорушні губи, щось чудне в руках, таке, чого зразу й не визначиш...
— А тепер попрошу у вас коштовності,— сказав Непримітний.
Обидва гангстери вже зрозуміли становище. Просичавши щось, один з них простяг йому сумку.
— Ми знайдемо тебе й під землею,— пообіцяв бандит,— і тоді начувайся!
Непримітний відчинив двері і... кинувши гранату під ноги присутнім, швидко зачинив їх за собою.
Якусь мить усі стояли, наче спаралізовані. Навіть капітан трохи занепокоєно позирав на залізний предмет, що лежав долі зовсім близько від його голови. Та граната не вибухнула. Пронизливо верещав власник готелю. Це привело до тями обох грабіжників, що втямили нарешті, як їх примітивно обдурено. Вони розчахнули двері і сипонули кулями з автоматів у широкий коридор готелю. Двох капітанових пострілів з пістолета вистачило, щоб не дати гангстерам марнувати набої, які — сказав він за спиною в директора — потрібніші Америці в іншому місці.
По радіо капітан попередив пости:
— Увага! Чоловік у сірому костюмі, світло-сірому капелюсі, чорний портфель, чорні замшеві черевики, краватка — жовто-синя, в смужку.
— Саме виходить із готелю! — відповів один з постів.
— Усі переключайтеся па центральний пункт! Все! — наказав капітан.
Потім схилив голову перед кінозіркою, подякував їй кількома вишуканими словами, а тоді закликав усіх присутніх до збереження таємниці. Він іще раз обвів усіх поглядом, і цього разу очі його були суворі й холодні.
— Офіційну версію, про яку ви зможете плескати скільки завгодно, вам незабаром повідомить поліція!
А потім він вийшов з готелю тунелем для доставки провізії й сів у свою машину, де на нього вже чекали репортер і Чарлз Гарднер.
Лейтенант Сем Меттісон і сержант Нед Пінкертон стояли перед великою, підсвіченою ззаду вітриною з планом Мідлтона. Все було передбачено до найменших деталей. Білі світові цяточки вказували на місцеперебування патрульних машин, зелені позначали мотоциклістів, червона — робота. З другого боку вітрини співробітники управління приймали по радіо повідомлення й відповідно переставляли позначки на міському плані. Лейтенантові й сержанту доповідали тільки те, що стосувалося робота. Вони, певна річ, могли, віддаючи розпорядження, втручатися в події і звідси. Назви вулиць не вживалися, замість них називалися групи літер і цифр. Приміром, у дану мить робот їхав у машині — номерний знак її тепер уже знали всі — по ВХ7. Це означало, що він рухається по Чікагському проспекту, між Мун-стріт і майданом Конституції в напрямку від центру міста.
Сем Меттісон натиснув кнопку:
— Патрулям у південній частині міста рухатися на північ. Мотоциклетним групам — третій, четвертій і п'ятій — бути на вулицях, паралельних ВХ8-12, решті — підтягтися.
Світловий екран відразу замиготів, і незабаром ланцюжок білих вогників, тягнучись за червоною цяточкою, ущільнився, а з обох боків у нього побільшало яскравих зелених кружалець.
— Якщо мені доведеться з'явитися на цьому світі вдруге,— пробурчав Сем Меттісон,— я стану роботом. Може, на мою честь поліція теж влаштує таку факельну процесію!