— Любо! я ж тобі звелів не пускать в покої ні отієї сороки, ні Мишука! Мишук нам тепер не рівня, та й Мелася так само не потрібна мені. Я не люблю стрекотання цієї сороки й од цього часу зроду-звіку не пушу її в свою господу, — сказав Елпідифор, вийшовши на середину столової.
— Чом же не пускать? — спитала Люба, вирячивши очі з дива. — Це ж дочка нашої давньої приятельки, і я з нею приятелюю.
— Дідько б забрав отих твоїх давніх приятелів мишуків та отаківських товаришок! Я тепер в чині генерала, а ти генеральша. Теперечки тон наш буде інший. Тепереньки нам треба шанувати й чтить себе, а не якихось голодранців. Я вижену оту сороку з покоїв, — вже не говорив, а неначе шипів од злості Елпідифор Ванатович.
— Бог зна що ти оце верзеш! Як то можна не пустить на обід Меласі? Я побіжу й сама одчиню.
— А я тебе не пущу! — сказав він і перепинив Любу, ставши на дверях, а потім швидко чкурнув до пекарні й наказав горничній не одчинять дверей нікому.
Добра й тиха Таїса тільки скривилась од жалю. Ця безглузда зятева вихватка вразила її, зобидила й налякала, хоч вона ще передніше постсрегала в його палкі норови. Немова та недотепа зроду, вона навіть не спромоглась добрати слів для огризання з зятем. Сперечаться та сваритись вона була зовсім не здатна і тільки жалібно скривилась і важко зітхнула.
— Щоб ти, Любо, не сміла мені пускать отієї скреготухи, лепетухи, отієї сороки в мого господу! Не пускай і того шелихвоста, отого підчихвоста Мишука. А коли горнична насмілиться без мого загаду впустить їх в покої, то я їх витурлю з дому, ще й в'язи скручу на дорогу. Чуєш? Та й тим старим Гуковичам тепер ми не рівня. Од їх треба одкаснуться.
— О! Як то не рівня? — обізвалась несміливо Таїса Андріївна. — Адже ж вони давнього дворянського коліна, ще й дідичі. Вони нам рівня.
— Говоріть! Яка то мені рівня? — сказав Елпідифор і зирнув сердитими блискучими очима на тещу,
— Вони ж аристократи, дідичі! — додала Люба. — Хоч Гукович не має ніякого чина, але зате ж він має багацько поля, обладує ціле село; маєтність його чимала. Він живе незалежним ні од кого паном, нікому не кланяється, бо має свою державу; сам собі пан, бо ні од кого не залежиться.
— Овва! Які ж Гуковичі аристократи? Оці полтавські, чи якісь там тамбовські, чи тверські дідичі селюки — це гречкосії, а не аристократи. Ми, урядовці, так справдешні аристократи, бо ми несемо на своїх плечах усю вагу державної справи. Нами стоїть держава, а не дідичами гречкосіями, котрі не мають ніякісінької державної служби, а тільки дбають за свої кишені. Хіба мало їх таких, що ледве доплуганились до третього класу гімназії та й кинули науку, сівши на готовеньке батьківське гніздище? Хіба мало з-поміж їх ледве письменних? А ще й пиндючаться перед нами! Ми, мовляв, з давніх-давен несли на своїх плечах усю державну ваготу, ми винесли високо вгору державу! Які ж то ми? Може, котрісь там з їх прадідів та прапрадідів і справді несли ту вагу, але, певно, більше для свого самолюбства микались в урядову службу, щоб дослужиться титула чи графа, чи генерала, чи, може, й князя та честі й пошани в суспільстві. А от я і такі, як я, вищі урядовці, так це справдешні аристократи, бо ми працею своєю, кривавицею досягаємдо високих чинів і маємо право на честь, на пошану в державі. Геть мені з тими мишуками та колядницями меласями! Бігає по домах, неначе колядувать або щедрувать. Щоб мені й дух їх тутечки не смердів!
Елпідифор далі та далі все набирався пихи й злості. Він бігав од кутка до кутка, мов навісний, та тільки зиркав то на Любу, то на тещу. В матері очі зайшли сльозою. Люба втекла в материну кімнату й, своїм звичаєм, впірнула головою в подушки та хлипала.
— О! вже пішла обливати слізьми мамині пошевки! Знаємо цей твій звичай! — репетував навіжений Елпідифор і ніяк не міг вгамувать свої аристократично-бюрократичні нерви.
Люба була з тих жінок, про котрих співають в пісні: "Як прийшла додому, лягла серед долу: дрига, дрига, дрига, дрига — дриґає ногою". І справді Люба, через незначний випадок, що бентежив її й зачіпав її самолюбство, завжди плямувала слізьми подушки і… не дриґала ногою тільки тим, що це був би вчинок поганого тону.
Горнична подала обід. Елпідифор сів за стіл і уплітав страву на всі застави, аж за вухами лящало. Але борщ не вдався куховарці: був несмачний, неситий, неначе пісний. Елпідифор звелів горничній покликать куховарку, і як тільки молодиця з'явилась на порозі, він пожбурив на неї порожню тарілку. Тарілка вислизнула з його пучок, крутнулась, неначе покотьоло, трохи не зачепила тещі по лобі й брязнула об стіл. Мати, сидячи за столом, тільки приставлялась, що нібито обідає, їжа не йшла їй на думку. Вона сиділа засмучена, з важкими думами в душі, що то далі буде з нею, з її коханою Любою, коли й цей зять якийсь ніби скажений і безглуздий. Люба все пхикала, лила сльози в мамині наволічки та напірники й не виходила до столу.
Мелася, змордована біганиною та голодом, ще довго стояла на східцях, а далі побігла у двір, щоб таки промкнуться в покої хоч через чорні сходи. Але й тут двері в пекарню були замкнуті, а через щілини промикався чудовий смачний дух печені, либонь ще й курячої на свіжому запашному маслі. Мелася постояла, понюхала, заглянула очком в дірочку замка, але нічого не побачила. Вона з злостуванням мусила вернуться до Кандиби. Але вона згадала, що в Кандиби, певно, вже пообідали і вона застане на столі хіба тільки недобірки та недоїдки. Бідна Мелася мусила бігти на обід в ресторан, її брала цікавість, мучив здогад, де то подівались Люба й Таїса і навіть куховарка й горнична в Ванатовича. Неначе усі десь зслизли без сліду, що й признаки не зосталось од людей в домі, і тільки чомусь ласо пахло свіжою печенею з дверей пекарні по всіх присінечках.
Люба, перележавши в подушках свої плаксивці та вереди, встала, але не схотіла обідати. В неї й справді в час таких нервових випадків пропадав потяг до їжі. Мати просила й благала її з'їсти хоч тарілку юшки, щоб її личко не змарніло, але Люба попросила матір зоставить печеню на вечір до чаю, а сама причепурилась перед дзеркалом і побігла на Хрещатик на прогуляння, щоб розважить себе та розвіяти смуток і досаду. В неї була думка стрінуть там Меласю й розвіять свою нудьгу на свіжому повітрі.