— Хитро-мудро й не дорогим коштом, — сказала Мелася.
— Але ви вже, мабуть, кинули геть той небезпечний лібералізм? — спитав наздогад Елпідифор.
— Ну його ік нечистому ту мороку! Був кінь, та з'їздився. Я вже давно збайдужнів до усякої політики. Уласевич налив чарку портвейну й почастував сам себе.
— А було й таке в ті давні ліберальні мої часи, що я й ліберальні вірші складав, — сказав він згодом.
— То ви поет? ви здатні й вірші складать? — неначе аж писнула Мелася тоненьким голоском.
— Атож! Ще як я був в третьому класі військової гімназії, мені нависла на очі одна панна, дочка нашого наглядача.
— Певно, була красуня? — обізвалась Люба.
— Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рік, а може, й більше.
— І вона вам припала до вподоби? — спитала Люба з зачудуванням.
— Ще й як припала! Я й за лекції забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вірші, бо закохавсь напропали. А тато раз якось і нагодивсь в кімнату саме тоді, як я шкрябав про свою любов. Бере й читає голосно: "Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?"
— І татко, мабуть, вирвав у вас "дєву"? — сказала
Таїса Андріївна.
— Видер з рук папір, пошматував на дрібненькі шматочки та й викинув за вікно, потім стулив два пальці докупи, дав мені носатку, та ще й приказав глузуючи: "Оце тобі лобзання! оце тобі "дєва"! Розхапали, мабуть, миші та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.
— Але, мабуть, ви й теперечки складаєте нищечком вірші, коли почали їх писати ще зазелень, ще змалку? — спитала Мелася.
— Не нишком, а таки голосно складаю, бо в одній газеті вони й теперечки друкуються, тільки під чужим йменням. Шукайте, — буде підписано "Безверхий": ото моє прізвище по поезії.
— Будемо шукать. Цікаво, дуже цікаво! Але навіщо ви добрали собі такс непоетичне потайне прізвище? — спитала цікава Мелася.
— Для штуки. Бо інші добирають вже надто солоденькі потайні прізвища: "Зайвий", "Смуток". А я — нате вам — "Безверхий"! От і це мої вірші, правда, вже давненькі: "Печаль меня томит, душа моя скорбит…" І це мої вірші, що були не дуже давно надруковані: "За окном в тени мелькает русая головка. Ты не спишь, мое мученье, ты не спишь, плутовка! Выходи же мне навстречу: жажду поцелуя!"
Він добре знав, що перед ним сидять такі божі корівки, що пойняли б віри, якби він назвав своїми навіть Пушкінові вірші: через те він і був такий нахабний в брехнях перед дамами.
— Які чудові вірші! — промовила Люба, котра ніякісіньких віршів не читала, навіть і Пушкінових. Не доводилось їй і співать відомого романсу з тими словами, бо вона не мала голосу й не співала.
Михайло Кирикович напиндючивсь, якось наїжачивсь, прочитавши чужі давні вірші, ніби на його й справді найшло натхнення.
— Ви, мабуть, і в газетах пишете? — спиталась Мелася.
— О, ні! борони боже! Поезія, вірші — оце інша річ, — бундючивсь Михайло Кирикович перед паніями.
— От колись з моєї душі вилилось: "Ты знаешь край, где померанец зреет, в саду лимон желтеет круглый год? Туда, туда бы нам умчаться навсегда!" — молов
Уласевич читаючи гетевські вірші, покладені на музику, мов свої.
"Одже ж цей Уласевич і справді превесела й прецікава людина!" — подумала Мелася й почала зиркати на його веселими очками й залицяться до його. За четвертою потравою Мелася налила собі чарочку вина, підняла вгору й промовила: "За веселого поетичного сусіда вип'ємо уci разом! За невмирущу поезію!"
Вона простягла руку з чаркою до Уласевича. Уласевич підвівся й цокнув своєю чаркою об її чарочку. Усі панії попростягали свої руки з чарками до його, неначе вакханки напідпитку до Вакха в гаях давньої Еллади. Уласевич закинув кучеряві патли рукою за вуха, напиндючивсь, мов той індик. І велично, поважно, з пихою черкнувсь чаркою об чарочки усіх дам, неначе він заслужив таку пошану, мов справдешній поет.
Довгенько ще сиділи вони за столом та заїдали обід овощами, доки Таїса Андріївна не попросила усіх на кофій до світлиці.
Елпідифор і Михайло Кирикович ходили по світлиці й курили цигари. Мелася придивлялась до цікавого панича й оглядала його з усіх боків.
"Яка чудова в його постать, як подивиться з плечей, з потилиці. Сам стрункий, рівний, як тополя; стан тонкий, гнучкий; кругом голови золотисті кучері, неначе хміль, в'ються. З потилиці він багато кращий, ніж спереду… Що за весела та говорюча людина! З ним не можна нудьгувать ані на хвилиночку", — йшла думка за думкою в Меласі.
— Михайле Кириковичу! Я заздріваю, що в вас чудовий голос; певно, ви співаєте. А заспівайте лишень нам будлі-якої пісні, — чеплялась Мелася вже трохи з залицянням.
— В чому вже в чому, а в цьому я не винен, і через те нездатний догодить вам, бо в мене був голосок, та позички з'їли, як кажуть в приказці: колись співав, а тепер не втну, бо старість наполягла на плечі й напосілась на мене.
— Ще що вигадайте! Яка ж ваша старість? Це тільки в вас одмовка, щоб не співать, — сказала Мелася.
— Лучче попросім Любу Павлівну, щоб нам заграла. Я дуже люблю послухать щось мелодичне, гарне. Колись я й сам грав, але позакидав усе те на задвірок.
Уласевич ніколи не грав ні на чому й насилу видержував довгі музичні п'єси на фортеп'яні.
Люба сіла за рояль і заграла щось дрібне та веселе, та швидке. Пальчики неначе пурхали по клавішах. Найтрудніші пасажі виходили в неї ясно й гладенько. Люба грала, мов перлами сипала. Вона тільки й любила щиро таку щебетливу, пташину музику. Зала сповнилась музичного щебету, неначе гай напровесні — щебету пташок. Щось пташине було навіть в її музичній вподобі, як і в усьому в її вдачі.
Тоді як її перший чоловік, награвшись нею досхочу, як гарною дорогою лялькою, покинув її, внадивсь до сусіди й закохався в неї, вона з нудьги розважала себе музикою в самотині й вивчила сливе напам'ять багато дуже трудних п'єс. Вона таки й кохалась в музиці ще змалку і вчилась її без того лінивства, яке завжди буває в панянок, котрих часто силують до музики.
— А що, Мишук Кирикович, чи не сісти б нам ввечері за карти? Може б, і Текля Опанасівна з Меласею сіли з нами. Га? — спитала Таїса Андріївна.
— Ходім лучче сьогодні в театр усі гуртом. Мені забажалось побачить Кірсанова й Голубкова в любовній ролі. Сьогодні він гратиме, — сказала Люба.