НЕЛОЖНИМИ УСТАМИ
(Павло Тичина)
КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ
Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю.
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон, І благовісні руки.
("Сонячні кларнети")
— Тичина? Пан Павло? Невже ж?
Голос молодо-молодий і знайомо-незнайомий. Кругла хутряна шапочка, руки глибоко в пухнастій муфті (сама себе ізв’язала!), мовби сповита, але від того — гнучкіша і ставна-ставна. Ставна панна, бліда, оката, мов діва Марія, йшла йому назустріч, йшла швидко, ніби аж бігла.
— Тичинко! Не впізнаєте?
А таки ж бігла! Лакованими полуботками — по зашерхлих калюжках. Пошерхлі губенята. І крихка постать, як весняний льодок. Сама себе ізв’язала...
Та звідки ж таке сизокриле голуб’я в цій сірій старовірській Добрянці, замкненій серед чорних борів, замурованій хмарами?
Втрачено навіки. І ту їхню першу зустріч, і весну, і ніжність. Ніколи не вернеться, і ніколи не відгадаємо. А змиритися з цим незмога. І знову й знову б’ється думка над нерозгаданістю.
А це ж не кам’яна споруда, де навіть в уламкові ще зберігаються якісь контури, обриси, натяки.
Людина — не камінь.
А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам’ять?
Не вернеться, ніколи не вернеться.
Ні тонкий льодок на добрянських калюжках,
Ні гуси в темному небі,
Ні сміх її перламутровий,
Ні погляд яблуневоцвітний,
Ні...
Очі її літали за ним, металися сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували, гладили...
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив...
Але ж не могли вони ось так стояти посеред добрянської вулиці під суворими поглядами старообрядських хат.
— Ви не пам’ятаєте мене, пане Тичино?
— Як же, як же? Чи ж можна? А сам — ні згадати, ні пригадати.
— Я вам поможу.
Він злякано замахав руками, вперше видобувши їх з-під своєї чорносукняної розлітайки-розмахайки.
— Це ж я такий неґречний! Такий неуважливий. Але вона вперто йшла йому на поміч.
— Ви читали тоді свої поезії моїм кузинам Коновал.
— Гімназисточка з Києва! — сплеснув вій долонями. — Та гімназисточка ж! Вона сміялася.
— Виросла?
— Ніколи не сподівався.
— Що виросту?
— Не те, не те!
— Що опинюся в Добрянці?
— Я теж тут випадково. Добродій Сивенький [1] забрав меве, бо я недужий.
— Що з вами?
— Ет! Прохопилося, вихопилося. Що це я про себе та про себе? А ви ж...
— Наталя, — підказала вона.
— Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися!
— Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.
— Цур! Цур! — злякався він.
— А я земською вчителькою. Раїса з "Лялечки" Коцюбинського.
— Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші!
Вона вела гру далі.
— "Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника?"
— Цур! Цур!
Вона присмучено поглянула на нього.
— Не вийде в нас гри в "Лялечку". Вже й ви не благочинний, а тільки... цей плащ і клямра лев’яча.
— Ет! Пусте. Студентство-молокосоство... Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом! Я тепер у комерційному...
— Мені писала Інна Коновал.
— Про мене?
— Аж у Петербург. Бо я — бестужевка.
— Таки ж учителькою!
— А ви — банкіром чи все ж поетом?
Подала йому руку, щоб підтримав, перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним? Сонячним?
Благовісні руки.
Повій її, обережно підтримував, самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього, втікало, як тумани, як хмари й вітри...
Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
("Сонячні кларнети")
Він мав вести партію кларнета. Голос глибокий і тужливий, але й добрий, як у матусі Марії Василівни.
Хоч від матусі тільки спів, а музика — то ж від батька Григорія Тимофійовича. Пилку батько в сінях було повісить і показує, як у Чернігові в Руській церкві дзвонять.
А то камертоном об долоню — і вже сам слухає і тобі дасть послухати, а музика ж з глибин і тайнощів! Як по дорозі з Басані загубив батько камертона, то так же журився, так журився!
І слово "регент", почуте від батька, звучало велично, мов сама музика. Уявлялось: собор, над ним архієрей, а над усім цим — регент.
У словах може бути музика — це відкрилося вже п’ятилітньому. І жах теж може бути в словах, як у страшному слові "щелепи". Брат Іван, старшин па три роки, вже як учився в бурсі в Чернігові, налякав малого Павлуся тим словом. Звучить не тільки грубо, а навіть страшно, печерно, людоїдно. Пора б його змінить на інше. Хіба не можна вигадувати слів нових, квітучих і барвистих, як музика, як спів? Шовкових, ясносоколових, самодзвонних, ніжнотонних, волосожарних, енгармонійних — хіба не можна?
А нас же десятеро дітей. Чотири брати та шість сестер. І така ж бідність, такий голод. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродьора Базики. Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. В Печорській церкві приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: "Пріобщається із малих сіх та великий будет".
Гляне сонце, як дитя,
А в селі голод!
Ходять матері, як тіні, —
Вороний вітер.
("Сонячні кларнети")
Від матусі діставалися їм дивні слова: перегулюється небо, окалавуритись, обговтатись, персминджигується. Дітвора смішила маму: "А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась".