Нехворощ

Сторінка 3 з 25

Пономаренко Любов

Савка побоювався батька. Особливо, коли після вечері він кликав його до себе і просив принести ранець. Хоч гнівався він украй рідко, передивлявся зошити, покреслені червоним, із таким же незворушним спокоєм, як брав зі столу хліб чи клав змилок у мильницю. Проте достатньо було суворого погляду батька, щоб Савчина шия ховалася кудись у спину, руки тремтіли, язик заплітався. Харитон Захарович наказував переписати всі зошити від першої до останньої сторінки і хлопець тільки мимрив: "Добре, тату". По тому гострий батьків погляд звертався до підручників, але тут на порозі ставала мати з кіпою газет. Він не давав їй сказати: "Не перебивай нас, жінко!"

Так спливали роки. Нотаріус не міг контролювати сина після школи, бо в нього завжди була робота — приймав відвідувачів або вивчав документи. А тим часом Савка підріс і зайшов на стайню, де навчився курити, співати скабрезних пісень. Він слухав усяку всячину про жінок, що недопустимо було для школяра з такої поважної родини. Мати його не сварила, лише плакала і вмовляла, а Савка бундючився і гримав на неї. Батько всього цього не знав. Учителі нотаріуса боялися і скаржилися тільки матері. Мати носила в собі скорботу, як хворобу, і вона її палила.

Одного разу нотаріус їхав на бричці описувати будинок і тут почув дике ревисько, побачив на пустирі хлопчаків, що поралися біля вогнища. Серед них мигав блакитний шарф його сина. Нотаріус наказав повернути.

Підлітки прив’язали до палиці кота і живцем смажили його на вогнищі. Живіт тварини був розрізаний і з нього виглядали нутрощі. Харитон Захарович завмер. Його син, що сидів спиною, тримав з одного боку над вогнищем палицю. Нотаріус взяв його за комір, підвів до брички і шмагонув батогом.

Глава третя — в замку

Коли я допхалася з валізою до будинку, то побачила, що на другому поверсі горить світло. Забрязкала ключами і почула кроки на сходах. Назустріч мені вийшов потворний дід з маленькими рудими вусами, підняв угору ліхтар і сказав:

— Шановня, я зробив світло нагорі.

— Як ви… сюди потрапили?

Він голосно розсміявся. Реготав так, що тремтіли перила. Його очиці зробилися тоненькими рисочками, як на дитячому малюнку. Несподівано сміх затих і лишилася стомлена усмішка. Це був кругловидий чоловік, біла голова якого здавалася чужою. За мить розчарована усмішка знову переходила в сміх. Так поводяться або хворі, або дуже самотні люди.

Зрештою він махнув рукою:

— Ти хоч знаєш, що я наглядав за цим замком п’ять років?

Потім зійшов униз і додав:

— Хто тільки тут не жив, і ніхто не зміг прижитися.

На сходах було темно, як у бочці, але він запобігливо поставив унизу ліхтар. Я відчула тремтіння в руках. Дідуган уже від дверей гукнув:

— Мишей немає, шановня, я їх потруїв. Володійте сміливо!

Квапливо сказала "так", він просочився у двері, що важко клацнули за ним, наче зітхнули з полегшенням. Мені не було коли роздумувати — за тиждень мала переїхати в цей дім, який просякнув пусткою. Мала навести тут якийсь лад, щоб можна було поставити фортепіано й розкласти бібліотеку.

Голосно скрипіла підлога. Я постояла в коридорі, підійшла до крайніх праворуч дверей, де горіло світло, і штовхнула їх. Кімната була невелика, на вікнах висіли обідрані старі з ламбрекенами штори. Стояло вузеньке саморобне ліжко — на таких сплять сторожі або чергові. Нещодавно тут хтось жив, подумалося мені, треба розпитати цю стару химеру, кому він давав притулок у чужому помешканні. В кутку на стіні висіла поличка. За прочиненими дверцятами щось поворушилося: відчинила їх і побачила величезну руду сову, що дрімала, сховавши в пір’я голову

Я стрепенулася, але помітила — кватирка відчинена, птаха могла залетіти сюди будь-коли. Зрештою таке сусідство навіть на користь: поруч жива істота, не так буде страшно. Ми стояли навпроти, як сестри, кожна чимось екзотична. Я зі своєю стріхою волосся, що не пофарбувалося в фіолетове. Вона з могутнім дзьобом, рудою чуприною, беззахисною сліпотою. Поторкала її лапу, що схопилася за нестругану перечину між стінами полички. Лапа не ворухнулася.

У кутку закіптюженої кімнати стояв старезний стіл із чорного дерева. Якби не фігурні оточини, він здався б домоструганим. На столі були розкидані газети, датовані тижнем раніше, під столом лежала сітка, яку належало б одягти на кватирку. Я вирішила, що сові це не сподобається і залишила все, як було.

Крім того, за столом був камін, який обіцяв тепло і затишок бодай на кілька вечорів.

Якщо в цього будинку є серце, то воно б’ється саме тут, подумалося мені. Треба зійти вниз і набрати води з металевої діжки, що стоїть під ринвою. Схопила відро і рушила по скрипучих сходах. Вода була чиста і прозора, мов кришталь. Місяць лагідно дивився з висоти, десь на сусідній вулиці співали. Піднімаючись знову вгору, відчула, що маю сили для роботи. Відчуття спустошення минуло, прірва, яка відділяла мене від затишку і спокою, вже не здавалася такою глибокою.

Перед тим, як працювати, я налила в таз льодяної води й обполоснулася, відчула приплив енергії, а потім накинулася на стіни з сухою ганчіркою. Стояв такий крейдяний пил, що можна було задихнутися. Лампочка зробилася матовою і ледве пропускала світло. Але кімната змінювалася.

Сова несподівано вдарилася в шибку, а потім шугнула до кватирки. Береза раз по раз хльоскала вітами по шибках, розходжувався вітер так, що здавалося він схопить цю кімнату й занесе її між хмари, поставить на високій горі собі на втіху.

Вимівши пил і сміття, розвела крейду й почала білити, але волога не бралася. Довелося спочатку змити стіни ганчіркою. Я робила, як пружина, бігала по сходах, як у сімнадцять. Мені пахла та крейда, як пахнуть найсвіжіші квіти літа. У мене не було втоми, не було смутку і жалю за скоєне.

Коли змила підлогу і запалила в каміні газети, упала на те підозріле вузьке ліжко й намертво заснула.

Розплющила очі вже по обіді — лютував дощ, переливаючись через ринви, заповнені листям, танцюючи на підвіконні, вірьовками стікаючи по склу. Благо, дах у цій кімнатці не протікає. Можна отак полежати під стукіт дощу, а потім зігріти кип’ятильником кави. Дивно, що й досі не холодно. Зненацька мені вчувся стукіт годинника, до того ж, зовсім поруч. Я заглянула під ліжко і побачила невеличкий круглий циферблат. Будильничок давно не ставили на дзвінок, батарейка, напевне, стара. Але те, що він ожив і заговорив, здалося мені добрим знаком.