– Ану-ну! – зацікавився Андрій.
Хлопці почервоніли – і від задоволення, і від ніяковості.
– Та! Якось іншим разом! – махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.
– Горді! – сказав Андрій.
– Не горді, а це розказувати три години треба, – наче вибачався Женя.
– Чесне слово! – підтвердив Вітасик.
– Та не задирайте носи! – гримнув тато. – А то більше не візьму вас у Завалійки.
Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві "Квітка-Основ'яненко", і про невловимого "агента СД", про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:
– Ну кадри!.. Кіно, та й годі!
Розділ XIX
"І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!"
Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, – визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.
– Я – до вас, – через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.
– Будь ласка! Заходьте! – капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.
– Сідайте. Слухаю вас, – капітан намагався впізнати, хто це – голос був наче знайомий.
– Втравили мене, тепер рятуйте.
Капітан знизав плечима:
– Не розумію.
– Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.
– Що з вами?… Хто вас так?…
– Якби я знав?… Ну й здоровило!.. Руки залізні. Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього – мов комарик… – Ва-ся застогнав і замовк.
– Розказуйте. Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.
– Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. "Ти про що з Горбатюком говорив?" Знає вас… Усе знає… "Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук'яненко Жора, пропав десь, шукають". – "То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли. Гастролери. І з собою забрали". – "А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…" І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він – хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб'є… Коли я очухався, бачу – телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! – відчай Забарила був щирий.
– Як він виглядав? Опишіть, будь ласка, детальніше, – попросив капітан.
– Кажу ж, здоровий, як слон.
– А обличчя? – Він у темних окулярах був.
– Навіть після ваших хуків і аперкотів?
Вася на мить замислився:
– Не пам'ятаю… Він мені одразу – межи очі. Я потім нічого не бачив… Не письменник я, щоб описувати.
– Ну, давайте тоді подумаємо, звідки він міг дізнатися про нашу з вами розмову?
– Якщо це… у них всюди своїх людей понатикано. Навіть у вашому райвідділі.
– А ви кому-небудь говорили про нашу бесіду?
Вася знову задумався.
– Не пам'ятаю… Може, й сказав комусь із хлопців. На тренуванні. Хто Жору знав. Але наші хлопці всі залізні.
– А як ви думаєте, чому він прийшов саме до вас? Невже тільки попередити, щоб міліція більше не шукала Жору Лук'яненка?
– Гадаю, що так.
– Піклуються, значить, щоб ми не гаяли даремно часу, не витрачали зайвих державних коштів. Яке благородство!
– Не знаю, – похмуро сказав Вася.
– А не спадало вам на думку, що це – через Мадам Дисконт? Вона ж вас знає, продавала вам запчастини. І, мабуть, помітила вас на Пушкінській, коли їхала в машині з Жорою Лук'яненком. І встерегла, що ви її побачили…
– Ні-ні!.. Мадам Дисконт тут ні до чого! – вигукнув аж надто темпераментно Забарило.
"Ех, Васю, Васю, не актор ти, не Смоктуновський, не вмієш грати п'єсу, – подумав Степан Іванович. – Боїшся, і не в силі приховати цього".
– І все-таки, хоч і ні до чого тут Мадам Дисконт, давайте продумаємо цю версію. І давайте спробуємо відшукати її.
– Не буду я її шукати! – одрізав Забарило.
– Чому? Боїтесь?
– Нічого я не боюсь. Але вплутувати чесну, невинну бабулю…
– …Яка невідомо звідки бере дешеві речі.
– Ну й що? Чому зразу вважати, що тут замішаний кримінал? Може, вона десь склади дешеві знає…
– То чому ж ви боїтесь мене з нею познайомити? їй же ніщо не загрожує.
Це була довга, виснажлива розмова. Як не переконував Степан Іванович, як не вмовляв Забарила, той тільки мотав заперечливо головою. Нарешті не витримав – вдарив себе забинтованою рукою у груди:
– Ну, не можу я! Не можу! Як ви не розумієте?!
– Вони так залякали вас?
– Я жити хочу! Жити! А не…
– Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?
– Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.
– І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! – вперто сказав Горбатюк. – От побачите!
–
Розділ XX
Ще одна несподівана зустріч на кладовищі. "Як мені пощастило!.. Здається, що це він."
І що то за такий закон загадковий – що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.
Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.
І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…
І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.
Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу. Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..
Чекання ставало нестерпним. Ще мить – і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з'явився… капітан Горбатюк.