А коли вони закінчили розповідь, капітан перевів подих і сказав:
– Ви не уявляєте, хлопці, як ви вчасно прийшли. На півгодини б запізнилися – і мене б не застали. Я збирався йти. А мені ваша інформація отак-о потрібна!.. Дуже цінна інформація, навіть не цінна, а безцінна. Я ж саме цією справою займаюся.
– Якою? – здивовано перезирнулися хлопці.
– Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… – і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.
Єдине, що приховав капітан, – коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.
Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.
– Дармовис?! – вигукнув Женя.
– Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика – Дармовис. Ми хіба не казали?
Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.
– Не казали, – капітан засміявся. – Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… яку кіно.
Та враз капітан спохмурнів:
– Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…
– Ні-ні! – двічі стукнув себе в груди Женя.
– Що ви?! – підхопив Вітасик. – Не бійтеся.
– Ми… – Женя заперечливо похитав головою.
– Та вже нікуди не дінешся, – зітхнув капітан. – Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.
– Точно! Збирався! – вигукнув Женя.
– Шурик про це якраз говорив: "Тато збирається сьогодні ночувати", – вигукнув Вітасик.
– От бачите, – похитав головою Степан Іванович. – Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?
Женя й Вітасик перезирнулися.
– Я не знаю… – знизав Женя плечима.
– Нормальний, по-моєму, – сказав Вітасик.
– Не фантазер? Не вигадник?
– Та ні! Який там фантазер! – Женя махнув рукою. – Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: "Мама захворіла, в аптеку бігав".
– А чого ви питаєте? – поцікавився Вітасик.
– Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили? – Не бачили, – погодився Женя.
– То, може, цього й не було? Вигадка.
– А для чого? – спитав Вітасик.
– От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах. Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов'язково розкажете мені…
– Але хто такий Нолик? – спитав Женя.
– Цього ми поки що не знаємо. І це обов'язково треба з'ясувати. От чого він з'являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?
Хлопці почервоніли.
– Ви вважаєте, що все це пов'язано між собою? – пробурмотів Женя.
– Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.
– Ой! – прохопився Женя.
– Ми б… нам… – благально глянув на капітана Вітасик.
– Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, – Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. – Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці. Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…
– Ну що? – з надією спитав Женя.
– Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде. Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа. – Степане Івановичу! – приклав руки до грудей Женя.
– Подзвоніть! Будь ласка! – скривився Вітасик.
Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко. Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив – не хвилював даремно.
А от з Вітасиковим татом зв'язатися довго не могли. Він не брав трубки. Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:
– Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.
Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано. Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.
І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:
– Привіт, хлопці!.. Ну що – по конях?… Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді – на курс!
Розділ XVII
"Тато не винен! Це все Ангел!"
Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку.
– Капітан Горбатюк слухає!
І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп'яче:
– Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!
– Який Ангел? – здивовано спитав Горбатюк.
– Той, що у "Центральному" співає. Але я вам нічого не говорив, – хлопчик схлипнув і поклав трубку.
– Ти вже й з ангелами балакаєш? – усміхнувся капітан Попенко.
Степан Іванович переказав щойну розмову.
– Та-ак! – зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. – Снаряди лягають все ближче. Знову "Центральний". Значить, і Боря… А відтак і Дармовис… – Це Шурик дзвонив! – вигукнув Женя.