— Час від часу доводиться літати до Америки,— пояснив Ніл.
Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?
І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сільвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з'явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна...
— Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,— сказав Ніл дружині.
— Байдуже. Я подзвоню їм...
Він допивав уже третю чашку кави.
— Мені вже трохи краще... Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю... Не люблю літаків.
Ми з Сільвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?
Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.
— Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,— промовив Ніл.
Він щось шукав у кишенях куртки.
— От лихо... У мене немає франків...
Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.
Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.
— Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.
Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.
Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній — якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.
— Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...
І він пильно подивився на Сільвію. Я добре це запам'ятав.
— Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,— запропонувала його дружина.
Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сільвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними...
— А в якому районі ви живете? — запитав Ніл.
— Неподалік від бульвару Гамбетта.
— Нам по дорозі,— мовила його дружина. — Ми підвеземо вас, якщо хочете...
— Згода,— відповіла Сільвія.
Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.
— Веди ти,-сказав Ніл. —Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.
Ми поминули "Квіні", де вже вимкнули все світло, потім "Середземноморський палац" — той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.
— У вас своя квартира?
— Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.
Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.
— Ми живемо на віллі,— сказав Ніл. — Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.
Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.
— А ви надовго до Ніцци? — запитала мадам Ніл. [15]
— Так. Ми тут відпочиваємо,— відповів я.
— Парижани? — поцікавився Ніл.
Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сільвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?
— Ми живемо недалеко від Парижа,— відповіла Сільвія.
Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.
— Часом не в районі Марн-ла-Кокет? — знову запитав Ніл. — Ми колись там жили.
— Та ні, зовсім не там,-відказала Сільвія.-На схід від Парижа. І Марні.
Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.
— Долину Марни я зовсім не знаю, — промовив Ніл.
— Це чарівна місцевість, — озвався я.
— Яка саме? — перепитав Ніл.
— Ла-Варенна-Сент-Іллер, — чітко відповіла Сільвія.
А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?
— Але ми й не думаємо повертатись туди,— додав я. — Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.
— Правильне рішення,— схвально сказав Ніл.
Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сільвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.
Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли "Свята Анна".
— Але ж це не готель,— зауважив Ніл.
— Ні. Мебльовані кімнати.
Я відразу пошкодував, що сказав це. "Мебльовані кімнати" могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.
— Але ж там досить зручно, так?
Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.
— Ми там зупинилися тимчасово,— сказала Сільвія. — Потім знайдемо щось інше.
Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.
— Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,— непевно промовив Ніл. — Правда ж, Барбаро?
— Звичайно,— відповіла йому дружина. — Треба буде зустрітися.
— Я дам вам нашу адресу, — сказав Ніл. — Дзвоніть коли завгодно. — В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені. — Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити...
Пані Ніл обернулася до нас:
— Було дуже приємно познайомитись.
Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?
Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.
Я не знав, що відповісти. Сільвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:
— До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.