У цьому просторому приміщенні в підвалі "Мажестіка" колись була, мабуть, готельна автостоянка. Я нікого не застав. Усі троє робітників пішли на обід. Правду кажучи, роботи в них з дня на день меншало. Біля бензоколонки хтось посигналив. Там стояв "мерседес", і водій попросив налити повний бак. Чайові він дав щедрі.
Потім я рушив до свого кабінету в глибині майстерні. Це була кімната з кахляною підлогою і блідо-зеленими стінами, від майстерні її відділяла скляна перегородка. На столі зі світлого дерева хтось лишив конверт із моїм прізвищем. Я розірвав його і прочитав: "Заспокойтеся. Ви вже ніколи про мене не почуєте. Про Сільвію теж. Вількур".
Збентежений, я дістав із кишені його візитну картку й набрав номер у Антібі. Відповіді не було. Я заходився давати лад на письмовому столі. За кілька місяців там зібралося чимало старих папок та рахунків, і я поскладав їх до залізної шафи. Скоро від них узагалі нічого не залишиться: управитель будинку, завдяки якому я тут працював, попередив мене, що скоро майстерню переобладнають на звичайну стоянку.
Потім я поглянув крізь скляну перегородку: в майстерні стояла американська машина із піднятим капотом і спущеним заднім колесом. Коли робітники повернуться, треба буде запитати, чи вони не забули про ту машину. Та чи вони повернуться? їх також попередили, що майстерню скоро закриють, і вони, мабуть, завбачливо подбали про іншу роботу. Тільки я про це не подумав.
Пізніше, надвечір, я знову набрав Вількурів номер в Антібі. Ніхто не відповідав... Із трьох робітників повернувся тільки один і саме закінчував лагодити американську машину. Я сказав, що на годину-дві вийду, й попросив його замінити мене на бензоколонці.
На проспекті Дюбушаж сяяло сонце, і тротуар був устелений килимом із жовтого листя. Ступаючи по ньому, я думав про своє майбутнє. Коли майстерню закриють, мені, певно, виплатять вихідну допомогу, і якийсь час я ще так-сяк проживу. Можна було б залишити за собою кімнату в "Мажестіку", плачу я за неї зовсім не багато. А може, Буатель, управитель будинку, взагалі не братиме з мене грошей — із вдячності за мою сумлінну працю? Так, я назавжди зостануся тут, на Лазуровому березі. Навіщо міняти краєвид? Я навіть знову міг би взятися за колишню свою роботу фотографа й стояти зі своїм "поляроїдом" на Англійській набережній, очікуючи туристів. Те, про що я подумав, тримаючи в руках Вількурову [8] візитку, стосувалося й мене самого. Часом досить і кількох років, тпоб .розпрощатися з багатьма честолюбними мріями...
Непомітно для себе я опинився біля парку Ельзасу й Лотарингії. Тут я звернув ліворуч на бульвар Гамбетта й відчув у серці легенький щем, подумавши, що знову побачу Вількура перед вішалками зі шкіряними пальтами. Цього разу я трохи постежу за ним здаля, щоб він мене не помітив, а потім піду геть. Мені стане легше, якщо я ще раз гляну на цього "агента-посередника", вуличного торговця, що був уже не тим Вількуром і вже не мав до мого життя ніякого відношення. Ніякого. Просто запопадливий продавець, яких, коли наближається Різдво, так багато на вулицях Ніцци. Вуличний торговець, та й годі.
Я вже бачив постать чоловіка, що жестикулював за прилавком. Та, перетинаючи вулицю Бюффа, я помітив, що то не Вількур, а якийсь блондин у шкіряному піджаку і з великою конячою головою. Як і першого разу, я пропхався ближче. Він говорив не через мікрофон, а просто гучно закликав покупців і рекламував свої товари, перелічуючи все, що мав: ондатрове хутро, каракуль, смушок, заяче хутро, скунс, чобітки на хутряній підкладці й без підкладки... Вибір був куди багатший, ніж напередодні, і до блондина підходило більше людей, ніж до Вількура. Шкіряного одягу було не багато. Зате вибір хутра великий. Мабуть, Вількурові хутряних виробів просто не довіряли.
А блондин уже пропонував на куртки з ондатри та каракуля двадцятипроцентну знижку. Каракуль був усіх кольорів і відтінків: чорний, брунатний, синій, темно-зелений, світло-бузковий, кольору фуксії... Кожен покупець безплатно одержить мішечок каштанів у цукрі! Блондин говорив усе швидше й швидше, і в мене аж у голові запаморочилось. Кінець кінцем я сів за столик на терасі кафе поруч і просидів там понад годину, доки всі порозходились.
Він був за своїм прилавком сам, і я підійшов до нього.
— Вже зачинено,— сказав блондин. —Та якщо хочете... Є шкіряні піджаки. .Дуже дешево. Із тридцятипроцентною знижкою. Або куртки з каракуля — і підкладка з тафти, розміри від сорок шостого по п'ятдесят другий, віддаю за півціни... —Він уже не міг спинитись і, ніби по інерції, все говорив, говорив...
— Ви знаєте Фредеріка Вількура?
— Ні. —Він почав складати хутра та куртки на купу.
— Але ж іще вчора він працював тут, на вашому місці!
— На Лазуровому березі, у фірмі "Франс-Кюїр", нас тут працює багато.
Поруч зупинився автофургон-той самий, що й напередодні,-і з нього вийшов водій.
— Добридень, — привітався я. — Ми з вами зустрічались учора надвечір. Ви Опрацювали з моїм знайомим...
Чоловік, насупивши брови, дивився на мене і, здавалося, нічого не пригадував.
— Потім ви заїхали за ним у "форум"...
— А-а... Так, було.
— Вантаж швидше! — кинув йому блондин із конячою головою.
Водій брав по одній куртці чи пальту, чіпляв їх на плічка й розвішував у фургоні.
— Ви не знаєте, де він?
— Мабуть, уже в нас не працює...-Він відповідав стримано, так ніби Вількур у чомусь дуже провинився й ніби працювати у "Франс-Кюїр" було великою честю.
— Я гадав, це його постійне місце...
Блондин з конячою головою, спершись на прилавок, щось занотовував у записнику. Може, підраховував виторг?
Я дістав із кишені Вількурову візитну картку.
-Ви, мабуть, підвозили його вчора додому... Проспект Боске, п'ять, в Антібі...
Водій і далі розвішував у фургоні куртки та пальта й навіть не дивився в мій бік.
— Це готель,-мовив він нарешті.-Там живуть продавці нашої фірми. Звідти їх посилають у Кани чи Ніццу.Я подав чоловікові пальто з каракуля, потім шкіряну куртку, далі хутряні [9] чобітки. Я допомагав йому, сподіваючись, що він дещо розповість мені про Вількура.
— Хіба я можу всіх знати? Вони часто міняються... По десятку новеньких щотижня. Попрацюють два-три дні й ідуть від нас. Приходять інші. У "Франс-Кюїр" робота є завжди. У нас склади на всьому Лазуровому березі. Є в Грассі... У Драгіньяні...