"Спершу насадив Господь Бог сад". Така сентенція відбиває глибоку психологічну істину. Коріння садівництва — чи принаймні одне з його коренів — в Іншому Світі антиподів розуму. Коли віруючі кладуть на вівтар квіти, то повертаються до горніх речей, що, як вони знають (або, якщо не візіонери, невиразно відчувають), належать до неба.
Таке повернення до витоків не просто символічне; в основі його лежить безпосередній досвід. Річ у тім, що рух між нашим Старим Світом і антиподами, між Тут і Там — двосторонній. Дорогоцінності, приміром, приходять з візіонерського раю душі; але вони також відносять душу назад до неба. Розглядаючи їх, люди почуваються, як кажуть, транспортованими — перенесеними на Іншу Землю з платонівського діалогу, у чарівне місце, де кожен голяк — дорогоцінний камінь. Схожий ефект можуть викликати стародавні пам'ятки із скла і золота, свічки, запалені в темряві, яскраві різнобарвні фігури та візерунки, квіти, черепашки й пір'я, ландшафти, побачені так, як Шеллі побачив з Евганістських пагорбів Венецію — у мінливому освітленні світанку чи заходу сонця.
Природно, можна сміливо узагальнити сказане й заявити, мовляв, усе, що відбиває в природі чи в творі мистецтва один з таких сповнених значення, внутрішньо світних об'єктів, які зустрічаються в антиподах розуму, здатне, хай частково чи опосередковано, збуджувати візіонерські одкровення. При цьому гіпнотизер може додати, що коли пацієнта змусити пильно дивитися на блискучий предмет, він може впасти в транс; і в трансі або навіть у стані медитації зуміє розрізнити видіння всередині та змінений світ іззовні.
Але в який спосіб і чому вигляд блискучого предмета викликає транс чи стан медитації? Чи пояснюється це просто, як стверджували вікторіанці, перевтомою ока внаслідок загального нервового виснаження? Чи, може, краще пояснити це, вдавшись до суто психологічних термінів — як концентрування до ступеня моноідеї, що веде до дисоціації?
Існує, однак, і третє пояснення. Блискучі предмети можуть нагадувати нашій підсвідомості про те, що тішило її в антиподах розуму, і цей невиразний натяк про життя в Іншому Світі такою мірою зачаровує, що ми звертаємо менше уваги на світ існуючий і, таким чином, набуваємо здатності свідомо сприймати дещо з того, що постійно перебуває в нас у підсвідомості.
Отже, ми бачимо, що в природі існують певні явища, певні предмети й матеріали, що мають властивість транспортувати свідомість того, хто їх сприймає, до антиподів, за межі буденної "поцейбічності", до Іншого Світу Видіння. Так само і в галузі мистецтва зустрічаються твори, навіть цілий розряд творів, що випромінюють таку саму силу транспортації. Ці твори, що викликають видіння, можуть бути виконані у склі, дорогоцінному металі, самоцвітах чи замінниках самоцвітів. В інших випадках їхня сила полягає в підкреслено експресивному зображенні сцени чи предмета, які виступають транспортантами.
Кращі роботи, що викликають видіння, створені людьми, які мали візіонерський досвід; разом з тим кожен справді хороший художник, який дотримується встановленої формули, може також створити речі, що матимуть якусь принаймні владу транспортації.
З-поміж усіх мистецтв, що збуджують видіння, найзалежніше від сировини, зрозуміло, мистецтво золотаря та ювеліра. Відшліфовані золото та дорогоцінні камені такою мірою сповнені природної сили транспортації, що навіть дорогоцінності вікторіанського стилю чи "арт нуво" мають цю властивість. А коли ще до природної магії блискучого металу і променистого сяйва каменя докладаються чари шляхетних форм і майстерно підібраної кольорової гами, то ми одержуємо справжній талісман.
Релігійне мистецтво завжди і в усьому використовувало ці збуджуючі видіння матеріали. Золотий ковчег, статуя із золота і слонової кістки, прикрашений коштовностями символ чи образ, блискотливе оздоблення вівтаря — все це ми зустрічаємо і в сучасній Європі, і в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, у греків, інків і ацтеків.
Вироби золотарів самі по собі божественні. Вони — в центрі кожного таїнства, кожної святої святих. Ці священні дорогоцінності завжди були пов'язані зі світлом ламп і свічок. Для Єзекиїля самоцвіт уявляється вогнистим каменем. Але і навпаки, полум'я — це живий самоцвіт, сповнений усієї сили транспортації, притаманної дорогоцінному камінню і, меншою мірою, відшліфованому металу. Ця транспортаційна сила полум'я зростає пропорційно густині і обширу навколишньої темряви. Найвражаючими храмами Божими є похмурі печери, де кілька свічок пробуджують транспортаційні властивості у потойбічних коштовностях на вівтарі.
Скло трохи менш ефективне у пробудженні видінь, ніж природні самоцвіти. В окремих випадках, звичайно, коли його багато, ефективність зростає. Завдяки склу, цілі споруди — скажімо, Сен-Шанель, собори Шатра і Сена — обернулися в щось цілком магічне і транспортаційне. Завдяки склу, Паоло Уччелло зміг змоделювати опуклий коштовний камінь тринадцяти футів завбільшки — його велике вікно в соборі Воскресіння, мабуть, найдивовижніше творіння з усіх, що хоч колись були створені в галузі пробуджуючого видіння мистецтва.
Очевидно, що для проживаючих у середньовіччі візіонерський досвід був дуже цінний. Такою мірою цінний, що вони ладні були платити за нього тяжко заробленою готівкою. У XII ст. у церквах були встановлені карнавки для збору грошей на ремонт і встановлення вітражних шибок. Як свідчить абат собору святого Дениса Шугер, ці карнавки завжди були повні.
А проте від митців, що себе поважають, не можна чекати повторення великих досягнень минулого. У XIV ст. колір поступається місцем гризалі, й шибки перестають збуджувати видіння. Коли наприкінці XV ст. колір знову ввійшов у моду, художники, що розписували шибки, забажали, почуваючись технічно готовими, імітувати живопис епохи Відродження на прозорій поверхні. Результати в більшості випадків були дуже цікавими, але не мали властивості транспортації.
Після цього настала епоха Реформації. Протестанти відмовилися від візіонерського досвіду і передали магічну властивість друкованому слову. У церквах із прозорими вікнами богомільні могли читати Біблії та молитовники, не відчуваючи спокуси втекти від проповіді до Іншого Світу. Зі свого боку, католики-контрреформатори опинилися на роздоріжжі. Вони вважали візіонерський досвід потрібним, але також вірили у вищу цінність друкованого слова.