– То все було несправжнє! – випалив Мудрик. – Ви хіба бачили хмари? І блискавка тричі вдарила в білизняну шафу, навіть її не подряпавши! А ще цей дощ, і вітер, і підлога, що ходить обертом…
– А ще хтось з мене сміявся! – ображено додала від себе Рюмса.
– Усе вже минулося, – заспокоїв Мумі-троль.
– Нам треба бути дуже й дуже обережними, – сказав Тато Мумі-троля. – Це небезпечний будинок, населений примарами, від якого можна всього сподіватися.
– Спасибі за чай, – подякував Мудрик.
Він підійшов до краю вітальні і задивився, як надворі сутеніє. "Вони зовсім не схожі на мене, – думав він. – Відчувають, розрізняють кольори, чують звуки і ходять обертом, але що саме вони відчувають, бачать та чують і чому ходять обертом, їх анітрохи не турбує…"
Ось останній сонячний промінь зник у морі.
Тієї ж миті вся вітальня засяяла вогнями.
Збентежена родина Мумі-тролів підвела голови від своїх горнят. Угорі, під стелею, спалахувала то червоним, то синім світлом дуга лампочок. Вони мерехтіли на поверхні вечірнього моря, немов розкішний зоряний вінок. Підлога біля краю вітальні також освітилася рядом світел.
"Це для того, щоб ніхто не впав у воду, – подумала Мама. – Як мудро все продумано в житті. Хвилювання й несподіванки нинішнього дня так мене втомили, що я, мабуть, піду спати".
Накриваючись ковдрою по самого носа, сказала:
– Тільки ж розбудіть мене, якщо буде ще якась чудасія!
Трохи пізніше, коли вже запала світла літня ніч, маленька Рюмса вирішила пройтися понад самою водою. Вона дивилася, як сходить місяць, вирушаючи на свою самотню нічну прогулянку.
– Цілком, як я, – тужно думала Рюмса. – Самотній і круглий.
Нараз вона відчула себе такою беззахисною і покинутою, аж зронила сльозу.
– Чому ти плачеш? – запитав Мудрик.
– Не знаю… Все таке гарне, – відповіла Рюмса.
– Але ж плачуть, коли смуток на душі, – не погодився Мудрик.
– Та ось місяць, – ледь промовила вона крізь сльози, – такий сумний… І місяць, і ніч…
– Так-так, – підтакнув Мудрик…
Розділ четвертий
Про марнославство і про те, як небезпечно спати на дереві
Минуло кілька днів.
Родина почала звикати до своєї нової домівки. Щовечора, тільки-но сідало сонце, спалахували чудові різнобарвні лампочки. Мумі-тато з'ясував, що багряні оксамитові портьєри можна стягувати докупи, і тоді не страшний ніякий дощ, а під підлогою, майже врівень з водою, є маленька комірчина з опуклою стелею, де можна зберігати харчі у холоді. Та найцікавішим відкриттям були картини – купа картин під стелею вітальні, ще гарніших, ніж ота з берізками, і їх можна опускати або піднімати, яку лишень заманеться. Найбільше полюбилася картина з ґанком, оздобленим візерунком з листя, – вона нагадувала Долину Мумі-тролів. Власне кажучи, родина могла би навіть почуватися щасливою у новому помешканні, якби її так страшенно не лякав, щоразу уриваючи розмови, моторошний смішок. Інколи це було тільки пирхання, хтось покривлявся їм, але ніколи не показувався. Мумі-мама завжди ставила у куток з паперовою пальмою мисочку з обідом, і хтось старанно виїдав усе до крихти.
– Той Хтось дуже сором'язливий, – вирішила Мама.
– Той Хтось зачаївся і чекає, – переконано сказала Доня Мюмлі.
Одного ранку Рюмса, Доня Мюмлі та Хропся чепурилися перед люстерками.
– Рюмса повинна змінити свою зачіску, – заявила Доня Мюмлі. – Проділ посередині їй не пасує.
– Гривка теж, – додала Хропся, начісуючи м'які пасемця волосся поміж вушками. Вона трохи розпушила китичку хвоста й обернулася подивитись, чи не збився пушок на спинці.
– Мабуть, приємно мати таке м'якеньке хутерко? – запитала Доня Мюмлі.
– Дуже приємно, – відказала Хропся задоволено. – А твоє хутро, Рюмсо, також м'яке?
Рюмса промовчала.
– Рюмса, напевно, така ж гладенька, як ти, – відповіла замість неї Доня Мюмлі, зашпилюючи на голові волосся вузликом.
– А може, у неї кучерявий пушок, – докинула Хропся.
Раптом Рюмса тупнула ногою.
– Старі балаболки! – зі слізьми у голосі вигукнула вона. – Всі розуми, бач, поїли! А Хропся ж навіть сукенки не має! Я ніколи, ніколи не ходжу без сукенки! Та я скоріше вмерла би, ніж з'явилася на людях без сукенки!
Рюмса розридалася і кинулася з вітальні в коридор. Хлипаючи, вона бігла у темряві, аж раптом спинилася як укопана, тремтячи від страху. їй пригадався загадковий моторошний сміх…
Маленька Рюмса вмить перестала плакати і позадкувала з коридору. Вона розпачливо шукала вхід до вітальні, але що довше шукала, то страшніше їй ставало. Нарешті їй трапилися якісь двері, і вона шарпнула клямку.
Однак кімната, куди вона увірвалася, не була вітальнею. У слабкому світлі Рюмса побачила ряд голів, відрубаних голів на жахливо довгих і тонких шиях з копицями волосся. Голови стояли обернені до стіни. "А якби вони дивилися на мене… – злякано подумала Рюмса. – Навіть уявити страшно, якби вони дивилися на мене…"
Вона була така настрашена, що навіть боялася ворухнутися, лише заворожено витріщалася на золотисті, чорні та руді кучері…
А тим часом у вітальні Хропсю точили докори сумління.
– Не ламай собі голову через Рюмсу, – переконувала її Доня Мюмлі. – Вона ображається на кожному кроці!
– Але ж має рацію, – пробурмотіла Хропся, оглядаючи свій животик. – Мені треба мати сукню.
– Ото ще! – буркнула Доня. – Не будь дурною…
– Ти ж носиш сукенку! – зауважила Хропся.
– Я – то інша справа, – безтурботно мовила Доня Мюмлі. – Розсуди, Мудрику, чи потрібна Хропсі сукня?
– Звичайно, якщо вона мерзне.
– Ні-ні, я ніколи не мерзну, – пояснила Хропся.
– Або якщо піде дощ, – запропонував Мудрик. – Але тоді мудріше придбати собі дощовика…
Хропся похитала головою і після короткої задуми сказала:
– Піду попрошу у Рюмси пробачення.
Узяла кишенькового ліхтарика і вийшла в коридор. Але там було порожньо.
– Рюмсо! – тихо покликала Хропся. – Мені подобається твій прямий проділ посередині, чуєш…
Рюмса не озивалася. Хропся помітила вузеньку смужку світла, що пробивалася з-під прочинених дверей, і підійшла ближче.
У кімнаті сиділа Рюмса, її годі було впізнати. Довгі золотисті пасма обрамляли стурбоване личко. Маленька Рюмса подивилася на себе в дзеркало і зітхнула. Потім взяла інше, не менш гарне волосся з пишними рудими кучерями, нагорнула собі на чоло гривку. Але й руді кучері їй не пасували. Нарешті Рюмса взяла тремтячими лапками перуку, яку приберегла насамкінець, бо вона їй найбільше подобалася. То було розкішне чорне-чоренне волосся з дрібними золотими блискітками. Затамувавши подих, Рюмса натягнула його на голову і якусь мить розглядала своє відображення. Потім поволі зняла перуку і понурила голову.