– Ми не зможемо врятувати усі меблі з вітальні, – сказав Тато.
– Любий, – озвалася Мама, – навіщо нам стіл без стільців, а стільці без стола? Яка втіха з ліжок, якщо не буде білизняної шафи?
– Твоя правда, – погодився Тато.
– Комода з дзеркалом – ото річ, – тужно мовила Мама. – Ти ж знаєш, як приємно милуватися собою вранці.
Мама якусь мить помовчала, а тоді заговорила знову:
– Зрештою, на дивані також гарно лежиться й думається по обіді…
– О ні, тільки не диван, – рішуче відрізав Тато.
– Як скажеш, любий!
Повз них пропливали вирвані з корінням кущі та дерева, тачки, корита, дитячі возики, рибні сажалки, причали й паркани, деякі порожні, а деякі з потерпілими від повені. Але все те було надто малим, щоб поскладати туди меблі з вітальні.
Раптом Мумі-тато зсунув на потилицю капелюха, пильно придивляючись до гирла бухти, на яку перемінилася Долина. З боку моря наближалося щось дивне. Тата засліплювало сонце, і він не міг збагнути, що то таке, чи таїть у собі небезпеку. У кожному разі воно було таке велике, що там помістилось би й десять меблевих комплектів іще більшої, аніж їхня, родини.
Спершу воно видалося схожим на велетенську бляшанку, яка ось-ось булькне під воду, але що ближче підпливало, то більше нагадувало перевернену на бік мушлю.
Мумі-тато обернувся до своєї родини і сказав:
– Гадаю, ми порятуємося.
– Звичайно, порятуємося, – ні хвилини не сумнівалася Мумі-мама. – Я ось сиджу тут і чекаю, коли з'явиться наш новий дім. То лише мерзотникам у житті не щастить…
– О, не кажіть! – схвильовано скрикнув Мудрик. – Я знаю мерзотників, котрих завжди оминають небезпеки!
– О, як нудно їм, мабуть, живеться, – поспівчувала Мумі-мама.
Нарешті дивовижний предмет підігнало хвилями ближче. То був якийсь дивовижний будинок. Згори, зі стелі, зробленої у вигляді мушлі, дивилися два позолочені обличчя – одне сміялося, а інше плакало. Просто під ними поринала у темряві півкругла кімната, затягнена павутиною. Одну стіну цього дивного будинку, напевно, зруйнувало хвилею. По обидва боки темного отвору звисали червоні оксамитові лаштунки, краї яких сумно хлюпалися у воді.
Тато Мумі-троля намагався роздивитися, чи не ховається хтось у сутіні.
– Агов, є хтось удома? – сторожко окликнув він.
Жодної відповіді. Чутно було, як від гойдання на хвилях ляскають відчинені двері, по голій підлозі перекочувалися ковтюхи пилюки.
– Маю надію, їм вдалося уціліти у цій катастрофі, – захвилювалася Мама. – Бідолашна родина. Цікаво, хто вони… Якось непорядно забирати у них дім…
– Люба, вода піднімається, – поквапив дружину Мумі-тато.
– Так-так, – похопилася вона. – Перебираймося!
Мумі-мама перейшла у свою нову домівку і розгледілася навколо. Досить нечупарними були попередні мешканці – це вона одразу помітила. Але з ким не трапляється… Нагромадили цілу купу старого непотребу. Прикро, що стіну знесло водою, та, зрештою, це не така вже й велика біда влітку…
– Де поставимо стіл? – одразу взявся до роботи Мумі-троль.
– Ось тут, посередині, – розпоряджалася Мама. Вона одразу заспокоїлася, опинившись у звичному оточенні меблів з багряно-червоною оббивкою та китичками. Чудернацька кімната відразу стала затишною. Задоволена Мумі-мама вмостилася у кріслі-гойдалці, поринувши у роздуми про портьєри та небесно-блакитні шпалери для нової вітальні.
– Від мого будинку залишився хіба флагшток, – зажурено зронив Мумі-тато.
– То був гарний будиночок, – утішаючи, Мама поплескала Тата по лапі. – Набагато гарніший, ніж оцей. Та мине небагато часу, і все повернеться на свої місця, ось побачиш… (Любий читачу, Мама глибоко помилялася. Ніщо не могло тепер повернутися на свої місця, бо будинок, до якого вони переселилися, був незвичайним, і мешкала тут раніше цілком незвичайна родина. Більше нічого не скажу.)
– Заберемо з собою стяг? – запитав Мудрик.
– Ні, хай залишається, – зітхнув Мумі-тато. – Він так гордовито майорить…
Дивний будинок з усією родиною Мумі-тролів поволі несло на хвилях Долиною. І навіть на підходах до Самотніх Гір вони все ще бачили веселу цяточку стяга, що тріпотів над водою.
Мама Мумі-троля накрила у своїй новій домівці стіл для вечірнього чаю. Стіл самотньо губився у величезній чужій вітальні. Його оточували стільці, поряд завмерли на сторожі комода з дзеркалом та білизняна шафа, але позаду них усе тонуло в темряві, тиші та пилюці. Стеля, де мала би висіти така люба серцю люстра з червоними китицями, була найдивовижніша у цьому дивовижному домі. Вона ховалася у загадкових тінях, щось там угорі баламкало і ворушилося, щось велике і незбагненне вигойдувалося туди-сюди у такт колисанню будинку на хвилях.
– Тут стільки всього незрозумілого, – пробурмотіла Мумі-мама сама до себе. – Але, зрештою, чому все повинно бути так, як звиклося…
Вона полічила горнятка на столі і помітила, що забули мармелад.
– От шкода, – пожалкувала Мама. – Мумі-троль так любить мармелад до чаю. Як я могла про нього забути?
– Можливо, ті, що мешкали до нас, також забули мармелад, – послужливо підкинув здогад Мудрик. – Можливо, не було куди його запакувати, або ж на дні залишалося так мало, що не варто було собі й голову клопотати?
– Та чи вдасться зараз розшукати їхній мармелад? – засумнівалася Мумі-мама.
– Я спробую, – запропонував свою допомогу Мудрик. – Десь у них мали зберігатися припаси…
І він рушив у пітьму.
Мудрик опинився перед єдиними дверима, він увійшов і зі здивуванням виявив, що вони паперові, а з іншого боку на них намальована кахляна піч. Потім видряпався вгору сходами, що обривалися у повітрі.
"Хтось зі мною жартує, – подумав Мудрик. – Але мені зовсім не весело. Двері повинні кудись відчинятися, а сходи – кудись провадити. Що трапиться зі світом, якщо рюмси поводитимуться як мюмлі, а мудрики – як гемулі?"
Тут панував страшенний безлад. Всюди валялися чудернацькі вироби з паперу, тканини та дерева – очевидно, речі, що набридли своїм колишнім господарям, а господарям руки не дійшли винести їх на горище або принаймні надати їм завершеного вигляду.
– Що ти шукаєш? – ошелешила Мудрика Доня Мюмлі, вискочивши зненацька з шафи, яка не мала ні полиць, ані задньої стінки.