Тим і потішився гетьман. Не зміг зрозуміти Карла. Чому він на Левенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді як Левенгавпт стояв біля Шклова. Получитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був післати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт. Це дуже зміняє рахунок, — перехилює важку на бік Петра.
Розуміють це гетьманові старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди.
Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свойого війська приставав до нього.
Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде, від нього, від Меншикова, від Шереметєва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин, з листом від Понятовського до Мазепи, попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що післанець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Що б не сказав, самого листа досить. Писаний документ, не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше.
Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його.
Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вожда й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе.
Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях — до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе.
Орлик мовчаливий і сумний. Його морочить погане про-чуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман.
Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде ддя нього в огонь і в воду.
— Новий наказ, — і гетьман показав їм царське письмо. — Кличуть мене в головну царську кватиру.
— Не їдь! — аж крикнув Войнаровський.
— Як поїдеш, згубиш себе й Україну! — доповів Орлик. Гетьман глянув на них.
— І я так собі гадаю, — сказав. — Але як мені відпекатися від них?
Думав. А по хвилині:
— Пилипе, пиши!
Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував.
— "Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лещинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до приказу, щоб я кидав усе і їхав до головної кватири його величества царя. так Бог найкраще бачить, що воно неможливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу. то й тоді їхати мені з України не порадно. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках: Полтавському й Миргородському, і лихо це перекидається у полки: Чернігівський та Стародубський, у котрих дотепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної кватири, то свавольники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних..."
— Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем, та ще додай, що гетьман завважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого щоб не допустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони.
Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табор шумів. Він мав свої турботи: харчі, горілка, чоботи і білля. Турбувався малим. Великому і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
— Скінчив? — питає гетьман Орлика.
— Кінчаю, милосте ваша. ще лиш останній пункт.
— Остаток повинен бути кріпкий. Кінець дало хвалить.
— Кінець діло хвалить, — повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно. — Невже ж тії там думають про це?
— Бачив ти думаючу товпу?
— Я скінчив, ще тільки чорнило присхне, — і Орлик поклав перед гетьманом на столі гарним крученим письмом записаний лист зеленкуватого грубого паперу.
Гетьман перечитав.
— Справляти нема коли. Хай буде й так. — Поклав свій повний підпис. — Хай з Богом іде. Треба виправити зараз-таки, нині, негайно. І не будь-ким. Діло важне.
Орлик підіждав, аж присохло чорнило на гетьманському підписі, зложив лист, надписав, прибив велику печать і вийшов.
— Може, заспокою царя на деякий час, — сказав гетьман, звертаючися до свого небожа. — Надовго не заспокоїть їх ніхто.
У СМОЛЕНСЬКУ
Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожар. Один наперед другого голосніше, сильніше, скорше. Дивно, що не порозбивалися, не повпивалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззям, квітками, хоругвами. Перед церквами арки з надписами із Святого письма. Стежки посилані дніпровим піском і рінячками.
У городі Смоленську сім тріумфальних брам, з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.
На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випулксті очі, надуваються червоні, масткі губи. Через плече голуба лента. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дише. "Слава побілившому дракона!"