Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.
— Сідай, дочко, з вами та запий могорич, — сказав батько до Соломії, — годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.
Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.
— От тобі на! — сказав батько. — Чи од щастя, чи од горя це ти плачеш, Соломіє?
Соломія втерла сльози рукавом і похилила голову. Роман глянув на неї, і йому чогось стало жалко Соломії.
— Ще тобі дружки й коси не розплітали, а ти вже й плачеш, — обізвалась мати, — молода ще ти, дочко! Я знаю, що ти ще й не нагулялась, і не наспівалась. Але треба ж колись сховати косу під очіпок! Не тепер, то в четвер…
— Не плач, дочко! Дівчина, як верба: де посади, там і прийметься. Баба Зіня — людина добра. Будеш слухняна, то й тобі буде добре. А до іншої хати швидко звикнеш, — обізвався батько.
Соломія втерла сльози, сіла на лаві й задумалась, неначе замерла. В Романа здавило коло серця: він тільки скоса поглядав на Соломію, на її рум'яні щоки, котрі розгорілися і розчервонілись, як маківки.
"І чого це вона заплакала? Може, вона мене не любить? Може, любила та й любити перестала? Може, її силою видають за мене заміж?" — думав Роман, поглядаючи скоса на Соломію.
А Соломія все сиділа нерушимо, підперла щоку долонею і дивилась на полум’я, що палало в печі.
Старости випили по чарці і балакали з Филоном та з Мокриною. Роман не втерпів і присунувся до Соломії.
— Соломіє! Чого це ти плачеш? — сказав Роман тихенько. — Я такий радий тепер, а ти чогось сумуєш.
— Бо я тебе довго ждала і ждати вже перестала. Виспівала усі пісні, тебе сподіваючись, і доспівалася до сліз. Чого ти так довго барився? Може, тебе мати не пускала з старостами? Ми люде вбогі, а твоя мати, певно, до якоїсь іншої хотіла тебе з старостами слати.
— Не думала, Соломіє, і гадки не мала. Та я б і сам спротивився, якби мати яку іншу схотіла собі взяти за невістку. Не плач, Соломіє, а то й на мене найшов сум через твої сльози, — тихенько промовив Роман.
Романа покликали до столу. Мокрина частувала старостів. Вона подала чарку Романові.
— Даруй же, боже, здоров'я і вам, і старостам, — сказав Роман, — а це я хочу просити вас, тітко, і вас, дядьку, про одну річ.
— Про яку річ? — спитала Мокрина.
— Щоб ви не справляли бучного та довгого весілля, — одрубав Роман.
— Та ми й не думаємо справляти дуже довгого весілля, — обізвалась Мокрина, — дуже довге весілля коштув і довгих грошей.
— Я хочу, щоб грали весілля тільки один день: в неділю, — обізвався несміливо Роман.
— Чи то можна, сину! Адже ж в понеділок зять просить тещу до себе! Може, ти не хочеш мене просити до себе! — аж крикнула Мокрина.
Вона трохи обідилась. Їй здалося, що Роман не прийде до неї з музиками, що бояри не будуть вести її попід руки, що Роман не буде дорогою кланятись їй.
"Чи не гордує мною зять?" — подумала Мокрина.
— Ні, тітко! Я не проти цього говорю. Чи то можна, щоб я не прийшов до вас з музиками в понеділок з запросинами до своєї господи? Я прийду.
— А як прийдеш, то вже випадає два дні, — обізвався один староста.
— Нехай буде два дні, аби не чотири, — сказав Роман, — бо весілля першого дня — ото тільки весілля! І небагато п'ють, і молода сидить на посаді з дружками, і дружки співають, і на столі гільце та коровай. Все якось по-божому: весело, гарно, неначе веснянок дівчата грають. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють другого дня, п'ють і третього і четвертого, аж остогидне дивитись. А скільки-то грошей ото-все коштує.
— Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо. В мене дочка своя, не крадена, і я не хочу справляти краденого весілля. З нас будуть люде сміятись: скажуть, що ми, неначе злодії, вкрали в дочки весілля, — обізвалась Мокрина.
— Вже чи гнівайтесь, чи не гнівайтесь, тітко, а я не пристану на те, щоб пили та дуріли чотири дні, — сказав Роман.
— Та це йому наговорив отой великорозумний Денис! Він усім це саме торочить, а ти його, Романе, не дуже слухай та свій розум май, — обізвався один староста.
— Коли ж, дядьку, і мій розум це саме торочить: не люблю я того пиття та дуріння, — сказав Роман.
— Так воно буде, як само складеться, — сказав Филін, — а прийдуть люде до нас, то не виганяти ж їх з хати. Приймемо, чим бог послав.
Через два тижні грали Соломіїне весілля. Ні Филін, ні Мокрина не послухали Романа: весілля аж гуло на увесь куток чотири дні.
— А що, Романе, чи по-божому справили ми весілля? — сміялися старости з Романа. — А що, чи зломив людський звичай?
— Мабуть, аж тоді справлю весілля по-божому, як буду видавати свою дочку заміж, — сказав Роман.
— Та й тоді ще навряд! певно, буде так, як твоя жінка скаже, — сказав один староста.
— Ой ні, дядьку! буде так, як я схочу.
— Як доживемо, то й побачимо, — сказав староста.
В понеділок увечері привезли молоду до Зіньки. В баби Зіньки пустувала противна хата через сіни. В тій невеличкій хаті жили її старші жонаті сини, доки не одрізнились і не перейшли в свої хати.
Ту окромнішню хатину баба Зінька оддала Романові та Соломії.
Як тільки скінчилось весілля, Соломія прибрала свою невеличку кімнатку, чистенько вимазала, повимивала вікна, одвірки, двері й лавки, застелила стіл білою скатеркою. Роман заквітчав образи васильками, жовтими гвоздиками та крокосом, а під образами приліпив смугу з шпалерів, на котрих були намальовані здорові маківки та червоні оргінії в зеленому листі. Соломія повішала на стінах і на образах вишивані рушники, наробила з паперу червоних та синіх квіток і обтикала ними по васильках на гвоздиках усі образи навкруги. Роман понамальовував на комині та на грубі усяких квіток та винограду. Маленька чепурненька хатина неначе зацвіла усякими квітками. В хаті стало гарно, як у віночку.