Довго пливли морем.
— Ось і прибули! Тут на одному із озер загніздилася пара лебедів-шипунів. Жаль, правда, що гумового човна не взяли, але вода в нас скрізь тепла й багата на йод. Так що, вважайте, будете лікувальні ванни приймати.
Часом доводилося навіть кінокамери над головою тримати, щоб не замочити. Аж ось заблищала чиста вода, й Анатолій Петрович застережливо підніс руку. Приготували біноклі, розчохлили апарати.
— Де вони? — не терпілося Петькові.
Наглядач пробрав перед собою очерет, оглянув озеро.
— Ліворуч від нас. Ось за тим рогозом!
Густий рогіз не давав роздивитися птахів. Як їх звідси виманити? Петько пропонував зайти з іншого боку. Славко теж не проти побовтатися у болоті заради гарного кадра, та дорослі вирішили почекати.
Першими на чисту воду випливли пташенята. їх було троє. Якби наглядач не сказав, що це лебедята, діти б не повірили: достеменні сірі гусенята. З'явилися й дорослі птахи.
До лебедів було далеченько, вони не помічали присутності людей і плавали, час від часу перемовляючись між собою ледве чутним скрипом.
— А як розсердяться, добряче шиплять! Як гусаки! Я одного разу хотів тут з вудочкою посидіти, так вижили. Такий зчинили галас, що ви
мушений був піти звідси. Не терплять ніякого сусідства.
Лебеді-шипуни трохи більші від кликунів, шия у ніх зігнута, товща і тому здається коротшою. У бінокль було добре видно наріст над дзьобом.
— Живуть тут, аж доки озеро не стане замерзати,— сказав Анатолій Петрович,— а тоді перебираються в затоку.
Чарівною була та картина: сліпучо-білі лебеді й не схожі на них пташенята, спокійна гладінь води, і лише мартини своїм криком порушували казкову тишу сонячного ранку.
— Хочете, повезу вас на один з островів. Там весною тисячі птахів сидять на гніздах. Ногою ніде ступити. Зараз вони вже вивели пташенят і подалися з ними в плавні. Тому нам можна буде оглянути їхні гнізда. Але спочатку поснідаємо та й Іру заберемо з собою, вже, напевно, шукає нас.
...До острова на човні не підійти. Мілко. Довелося стрибати у воду. Іра набрала повні чоботи.
— Навіщо вони, як вода така тепла!
— У воді справді без них краще,— погодився наглядач.— А ось на березі обов'язково взуєш.
— Навіщо? Там он, бачу, бур'яни. Страх як люблю босою ходити.
— Бур'яни встигли загрубіти, того й дивися — ногу вколеш. А найголовніше — на гадюку можна наступити, а їх тут багато.
На березі повно сухої морської трави. Іра присіла на купку й взула мокрі чоботи. Наглядач подивився, як вона скривилася при цьому, й дав їй пару вовняних шкарпеток.
— Перевзуйся! З гумовими чобітьми треба делікатно обходиться. Інакше так ноги натреш, що й ходити не зможеш. До речі, ти й не помітила, що сидиш на гнізді.
Дівчину як вітром здуло з трави.
— Жартуєте,— почервоніла.— Ніякого тут гнізда немає!
Наглядач поворушив траву, й усі побачили шкаралупки строкатих
яєчок.
— Річковий крячок виводив пташенят,— пояснив.— Цікавий птах. Не хоче піклуватися про гніздо: то в морську траву нанесе яєць, то в ямку. А ось про потомство дбає добре. Свої гнізда річкові крячки захищають героїчно, навіть людині не дають близько підійти, кидаються з висоти, аж крильми дістають. А ворогів у крячків чимало. Тут і очеретяний лунь, і сірі ворони, і чайка-реготуха.
Анатолій Петрович глянув у бік затоки.
— Подивіться, як ці крячки рибу ловлять!
Чималий крячок з довгим тонким дзьобом і чубком на потилиці стрімко черкався води, вихоплював звідти рибину й здіймався в небо.
— Жодного разу даром! — захоплювався Петько.— Оце так рибалка!
Крячок, напевно, летів за зграйкою риби, яка прямувала до острова. Невдовзі сів неподалік.
— Тепер я знаю, чому він називається пістрявоносим,— зрадів Славко.— Дзьоб у нього чорний, а його вершечок жовтий!
Крячок став ходити перевальцем по піску. Щось знайшов біля води, подзьобав.
— Напевно, молюск,— пояснив Анатолій Петрович.— А може, морського черв'яка знайшов чи якусь комаху.
— А яку рибу вони їдять?
— Здебільшого хамсу, бичків, морські голки та іншу дрібноту. Пістрявоносий крячок — один з найкрасивіших птахів, він заслуговує на охорону.
— А де це Іра? — спохопився Петько.
Дівчина фотографувала трьох невеличких світло-сірих крячків. Птахи не знайшли, мабуть, чим поживитися, й, легко змахнувши довгими, темно забарвленими на кінцях крилами, здійнялися в повітря. Літали вони красиво, граційно.
Анатолій Петрович повів гостей у глибину острова. Те, що здалеку здавалося Ірі таким привабливо зеленим, виявилося значно прозаїчнішим: лобода, кінський щавель переплелися з буркун-зіллям, жодної стежечки, якою б можна було пройти, не боячись наступити на гадюку. Діти нерішуче топталися на місці.
— Сміливіше! — підбадьорив їх наглядач і першим ступив у бур'яни.
— Та тут самі гнізда! — здивувався Славко.
Справді, під кожним кущиком, куди не глянь, були гнізда. Дітям ніколи ще не доводилося бачити їх так багато.
— Це — гніздо сірої качки,— показав наглядач на світлі шкаралупки,— а тут крохаль виводив пташенят. Бачите, яким темним пухом вистилає гніздо. А ось галагазове.
— Що за дивина? Гніздо повне цілісіньких яєць,— раптом вигукнув Петько, розсунувши виткі стебла буркун-зілля.— До того ж різних. Хто їх сюди позносив?
Подивившись на гніздо, наглядач пояснив:
— Це, друзі, образно кажучи, витрати гніздування птахів колоніями. Не знайшовши місця для гнізда, самиця галагаза відкладає яйця в
чуже гніздо. Буває, що в ньому назбирується понад чотири десятки яєць. Більше того, в такі гнізда іноді несуться й крохалі, і сірі качки,
як ось тут. Цікаво, скільки їх у цьому гнізді?
Перерахували яйця. Тридцять дев'ятеро. Дев'ятнадцать галагазя-чих, дванадцять довгоносого крохаля й вісім сірої качки.
— Птахи покидають такі кладки,— пояснив наглядач,— І яйця роздовбують сірі ворони, граки або сріблясті мартини. Це ж гніздо сховалося в буркуні й полині, і вони його не помітили. А буває, що в гніздах з подвійною кладкою виводяться пташенята.
І хоч гнізда вже були покинуті, всі обережно їх переступили й пішли далі. Анатолій Петрович знову зупинився.
— Кінокамеру!
Славко одразу ж став поруч.
Під кущем сухого кінського щавлю сиділо четверо совенят. Вони безпорадно глипали на пришельців, не знаючи, що робити,— захищатися чи тікати, поки не пізно, в буркун-зілля й лободу.