ЧУМАЛІВСЬКІ ДИВА
Колгоспний зоопарк. Шапка-невидимка. Хижі богомоли. Як пищить "мертва голова". Знайомство з єгерем
І знову в дорозі. Мандрівники тримали шлях на Чумалі. В тому степовому селі, знали вони, цікавий колгоспний зоопарк. Про нього розповідав їм Роберт, який був там на екскурсії минулого літа.
— Що звірів та птахів у них! — аж очі заплющував пригадуючи.— А які дива!..
— Ну, які бувають дива в зоопарку? — засумнівався Петько.— Сидять собі звірі у клітках, кидають їм по шматочку м'яса, годують. Якби на мене — заборонив би всі зоопарки: хай собі живуть тварини на волі. Як у Серенгетті в Африці або в нас у Асканії-Нова!
— Зоопарки теж потрібні,— заперечила йому Іра.— Не всі ж мають можливість, як оце ти, спостерігати звірів та птахів у природі. А де б побачив мавп, бегемотів або слонів?
— Давайте таки заглянемо в те село,-— наполіг Володимир Іванович.— Це нам майже по дорозі, й беркута там знімемо.
Володимирові Івановичу потрібно було ще заїхати в місто на станцію техогляду — підозріло поскрипували гальма, а попереду бездоріжжя. Петько залишився з батьком, а Іра вмовила відпустити їх із Славком проїхати півдороги теплоходом.
— Ми будемо чекати вас на пристані! — пообіцяли.
Прибігли за кілька хвилин до відплиття теплохода.
І ось вже стоять на верхній палубі, а навкруги носиться хмара світло-сірих мартинів.
Іра простягла до птахів руки.
— Навіщо дратуєте? — підійшла молода жінка.— Якщо нічого їм дати, не піднімайте рук, бо бачте, як сердяться!
Жінка дістала з кошика крихти хліба;
Що тут зчинилося! Птахи мало не на голову сідали. Тільки закінчилися в жінки крихти, як на палубу вийшов підліток і теж став годувати мартинів.
— Так ось чого вони до нас так лащилися! — збагнула Іра. Добрі, Славку, тут люди!
А той вже припав до видошукача.
— З цих кадрів, Іро,— промовив,— ми й розпочнемо нашу кінорозповідь про птахів.
Володимира Івановича з Петьком не довго довелося чекати: і пер шим поромом прибули. І ось уже мчать їхні "Жигулі" асфальтовою дорогою в Чумалі.
Хоча Чумалі й степове село, та його неширокі вулиці втопають у буйнозелених тополях і вербах, біля кожного будинку — палісадники з яскравими квітами. В центрі села — парк із штучним озером.
— "Колгоспний зоопарк",— прочитав Славко на вивісці.— Приїхали!
...У просторій вольєрі сиділа бура ведмедиця.
— Маша, маленька моя! — простягла до неї руку тітонька Шура, доглядач-екскурсовод зоопарку.— До нас, бачиш, гості приїхали!
Ведмедиця облизала руку й та ревнула на прибулих, що в Іри мало фотоапарат з рук не випав.
— Не сердься, люба,— заспокоїла ведмедицю жінка.
Та замовкла, звелася на задні лапи, тільки очі її блищали.
В сусідній клітці сидів величезний вовк. Та що це? Біля нього, згорнувшись у клубочок, лежав невеликий собака. Так ось де, виявляється, починаються дива, про які натякав Роберт.
— Цей вовк маленьким потрапив до одного лісника,— розповіла тітонька Шура.— А як підріс звір, лісник передав його нам у зоопарк. Побоявся, що в ліс утече! Посадили ми вовка в цю клітку, а він собі місця не знаходить: виє, гризе дерево, їжі не бере. Лихо, та й годі! Дивилися-дивилися ми на ці муки й знову до того лісника подалися.
"Де він у вас сидів?" — питаємо.
"У будці собачій, на ланцюгу",— відповів.
Здивувалися ми. Чого ж вовку біситися, адже в клітці — не на ланцюгу! Хоч і тут, звичайно, немає для звіра волі.
А лісник вислухав нас та й каже: "Напевно, за собакою скучає, з яким вони разом виросли. Я б вам віддав, так нещодавно його лисиці порвали".
Що робити? І вирішили посадити до вовка невеличкого приблудного собачку. Боялися, правда, що вовк його роздере, аж ні, присмирнів, і стали вони жити-поживати в одній клітці.
— Цікава історія!
— А що ви скажете ось на це? — Тітонька Шура привела натуралістів ще до однієї клітки.
У ній гралися руда лисиця й кіт.
Хижачка намагалася вхопити його за довгого хвоста, а він не давався, підстрибуючи аж до самого верху клітки.
Тітонька Шура взяла лозину й помахала нею лисиці:
— Заганяєш мені кота!
Лисиця позіхнула й скрутилася клубочком у кутку. А кіт, немовби нічого й не було, теж притулився до неї й невдовзі солодко задрімав на сонці.
— А в цій клітці мавпа з кішкою,— показала жінка крайню вольєру, біля якої стояв малюк і гірко плакав.— Чого це ти плачеш, хлопчику? Невже хтось образив?
— Мавпа іграшку забра-а-ла!
— І тобі не соромно маленьких ображати? — промовила до мавпи тітонька.— Негайно віддай дитині іграшку!
Мавпа весело вистрибувала, тримаючи в руках гумового зайчика.
— Кому кажу,— посуворішав голос тітоньки,— віддай! — І простягла крізь сітку руку.
Мавпа з непідробним жалем поглянула на іграшку й віддала жінці. Малюк нараз перестав плакати, з усіх боків оглянув зайчика, переконався, шо він цілий, і чимдуж дременув додому.
— А ще в нас живуть в одній клітці миші з котом, беркут з півнем і кролицею. Не вірите? Тоді самі гляньте.— І повела мандрівників далі.— Ось вам беркут з півнем та кролицею.
Навіть у клітці беркут вражав своєю могутністю. Він перестрибував з полички на поличку, грізно клацав дзьобом, а міцні кігті цокотіли об дерево.
— Яка сила! Такому потрап у пазури!
— А півень і кролиця, бач, не бояться грізного сусіди! — усміхнулася тітонька Шура.— Спочатку в клітці їх ставили до беркута, поки звик до них. А зараз не звертає на сусідів аніякісінької уваги. Тепер ходімо до птахів. Серед них багато рідкісних. Скажімо, журавлі-красавки. Он вони ходять.
Із-за кущів верболозу з'явилися невеликі, дещо менші від інших журавлів, надзвичайно витончені сизувато-сірі птахи. Оперення голови та довгі пера зоба — чорні і блискучі. По бокзах голови — пучки білого пір'я. Ноги чорні.
— Хочете послухати, як вони курликають? — Жінка приклала до губ долоню і закурликала.
Птахи захвилювалися й відповіли їй.
— До чого мені подобаються ці журавлики,— промовила,— людей не бояться, легко приручаються. Колись їх тут повно водилося, не те що зараз.
Тітонька Шура подарувала натуралістам на згадку пучок красивого пір'я фазанів. Вони подякували за гостинність і поїхали до приморського містечка шукати управління пташиного заповідника.