Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
Ходім-бо, Катрусю, до шинку!
К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...
С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).
Очеретом качки гнала,
Спіткнулася та й упала...
(Іде, співаючи).
В И Х І Д V
Катря сама.
К а т р я (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
В И Х І Д VI
Катря і Дмитро.
Д м и т р о (підходить тихо; Катря не чує). Катре!
К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Д м и т р о. Коли ж сватів присилати до матері?
К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?
К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.
Д м и т р о. Що з тобою? Скажи мені щиро!
К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!
Д м и т р о. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!
К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!
К а т р я. Не муч мене!
Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Д м и т р о. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!
К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?
Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...
К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...
Д м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене — легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...
К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?