Щось він у ній побачив. Побачив раптом, ураз, наче при сплеску блискавки, а тепер забув і розгублено дивився на химерне переплетення зігнутих гілок. І ніяк не міг зрозуміти, що ж він таке побачив.
Він ще раз закурив, присів віддалік і все дивився й дивився на цю розчепіру, намагаючись зрозуміти, що в ній є, що вразило його, коли він уже замахнувся на осику. Він приглядався і праворуч, і ліворуч, відкидався назад, нахилявся вперед, а потім з несподіваною виразністю раптом подумки відсік половину гілок і наче прозрів. І схопився, і заметушився, і забігав навколо цього корча в незрозумілому радісному збудженні.
— Гаразд-добре,— бурмотів він, до фізичного напруження вглядаючись у переплутані гілки.— Тіло біле, як у дівчини. Це вона голову закинула і волосся витирає, волосся...
Він проковтнув клубок, що підступив до горла, підніс сокиру, але відразу опустив її і, умовляючи сам себе не поспішати, відступив від липи й знову присів, не зводячи з неї очей. Він уже забув і про межовий стовп, і про нового лісничого, і про Нонну Юріївну, і навіть про Кольку; він забув про все на світі і відчував тепер тільки нестримне, могутньо наростаюче хвилювання, від якого тремтіли пальці, туго стукало серце і вкривався потом лоб. А потім підвівся і, суворо звівши вицвілі свої брови, рішуче ступив до липи й заніс сокиру.
Тепер він знав, що рубати. Він побачив зайве.
Лісничий з учителькою та Колькою повернулися через добу. Біля давно згаслого вогнища сидів скуйовджений Єгор і по-собачому подивився їм в очі.
— Татку, а я окуня спіймав!—закричав Колька, підходячи.— На спінінг, татку!
Єгор не поворухнувся і наче нічого не чув. Юрій Петрович копнув осілий попіл, усміхнувся.
— Доведеться, видно, нам його й засмажити. На чотирьох.
— Я кашу зварю,— поквапно сказала Нонна Юріївна, зі страхом і з жалем поглядаючи на дивного Єгора.— Це швидко.
— Кашу то й кашу,— невдоволено сказав Юрій Петрович.— Що з вами, Полушкін? Захворіли?
Єгор мовчав.
— Стовпа хоч поставили?
Єгор приречено зітхнув, сіпнув головою і підвівся:
— Ходімте. Однаково вже.
Пішов до просіки, не оглядаючись. Юрій Петрович подивився на Нонну Юріївну, Нонна Юріївна подивилася на Юрія Петровича, і обоє пішли слідом за Єгором.
— Ось,— сказав Єгор.— Такий, значить, стовп.
Тонка, гнучка жінка, заломивши руки, вигнулась, наче поправляє волосся. Біле тіло матово світилося в зелених сутінках лісу.
— Ось,— тихо повторив Єгор.— Значить, так вийшло. Усі мовчали. І Єгор скрушно замовк і схилив голову. Він
уже знав, що мало бути за цим мовчанням, уже готовий був до лайки, уже жалкував, що знову захопився, і сам лаяв себе найгіршими словами.
— Жінка якась! — здивовано гмукнув, підійшовши, Колька.
— Це чудо,— тихо промовила Нонна Юріївна.— Нічого ти, Колю, ще не розумієш.
І обійняла його за плечі. А Юрій Петрович дістав сигарети й простяг їх Єгорові. Коли закурили обидва, спитав:
— Як же ти сам дотяг її, Савелійовичу?
— Виходить, сила була,— тихо відповів Єгор і заплакав.
17
Того ранку, коли Єгор кола на воді рахував та ненароком Нонною Юріївною милувався, біля продовольчого магазину зустрілися Федір Іпатович з Яковом Прокоповичем. Яків Прокопович, ідучи на свою водну станцію, завжди в магазин заглядав, якраз до відкриття: чи не викинули чого цікавого? А Федір Іпатович приходив за сигналами згори: його особисто завмаг про новини повідомляв. І сьогодні він сюди на оселедчика націлився: закинули в цю точку банкового оселедчика. Делікатес. І щоб узяти цей делікатес, Федір Іпатович перший у черзі вгніздився.
— Здоров, Федоре Іпатовичу,— сказав Яків Прокопович, зайнявши чергу дев'ятнадцятим: у завмага та продавщиці не тільки Федір Іпатович знайомий був.
— Наше поважання,— відгукнувся Федір Іпатович і газету розгорнув: показати, що розмови починати не збирається.
Іншим разом Яків Прокопович, може, й звернув би увагу на непошану цю, може, й образився б. А зараз не образився, бо новину ніс пекучу й поспішав її з душі скинути.
— Що про ревізію чути? Які ефективності?
— Про яку таку ревізію?
— Про лісову, Федоре Іпатовичу. Про заповідну.
— Не знаю я ніякої ревізії,— сказав Федір Іпатович, а рядки в газеті раптом забігали, літери застрибали, і жодного слова вже не читалося.
— Таємна, значить, ревізія,— зробив висновок Яків Прокопович.— А свояк ні про що не сповіщає?
— Який такий свояк?
— Ваш. Єгор Полушкін.
Зовсім у Федора Іпатовича в очах заблимало. Яка ревізія? Причому Єгор? І спитати хочеться, і солідність утрачати боязко. Згорнув газету, засунув її в кишеню, насупився.
— Відомо, значить, усім.
А що відомо, і сам би дізнатися не проти. Та як?
— Відомо,— згодився Яків Прокопович.— Невідомі тільки висновки.
— Які висновки? — Федір Іпатович насторожився.— Не буде висновків ніяких.
— Очевидно, не в повному ви курсі, Федоре Іпатовичу,— сказав уїдливий Сазанов.— Будуть суворі висновки. На майбутнє. Для тих висновків учительку і включили.
Яка комісія? Яка вчителька? Які висновки? Зовсім уже Федір Іпатович через натяки змучився, зовсім уже готовий був прямо в Якова Прокоповича все розпитати, та якраз у цю мить магазин відчинився. Усі туди попливли, вздовж прилавків вишиковуючись, і розмова урвалася.
І вже тільки потім, коли повністю отоварились, відновилася: Федір Іпатович спеціально на вулиці чатував.
— Якове Прокоповичу, чогось я не докумекав. Де, кажете, Полушкін той перебуває?
— У лісі він перебуває: комісію веде. У ваші заповідні квартали.
Хмара хмарою Федір Іпатович додому повернувся. На Мар'їцу гаркнув, що та ледве склянку в руках утримала. Сів до сніданку — шматок у горло не ліз. Ох, Єгоре Полушкін! Ох, гадюко потайна! Недарма, видно, з учителькою любенькі розмови вів: під посаду копає. Під самісінький корінь.
Цілий день мовчав, думи свої чавунні перевертав. І комісія не святечко, а ревізія не подарунок. Та це ще туди-сюди, це ще стерпіти можна, а ось те, що свій же родич, друг-приятель, бідоносець чортів, корінь життя твій важелем підчепив, це до глухоти кривдно. Вогнем це пече, до болю нестерпного. І простити цього Федір Іпатович не міг. Нікому б цього не простив, а Єгору — тим паче.