Але, незважаючи на тортури абстрактною теорією, а може, саме й завдяки їм, Єгор Кольку в нічний той розбій не взяв, жодним словом про це не прохопився і Харитині своїй звелів мовчати. А втім, це вона й без нього зміркувала і ще заздалегідь сказала:
— Кольку не пущу.
— Так, Тіно, правильно. Чистоокий же хлопець...— У Єгора горло раптом перехопило, і закінчив він майже пошепки: — Ну, і слава богу!
Не можна сказати, що ріс Єгор зухом, але особливо нічого не боявся. І на ведмедя не раз ходив, і тонув, і рятував, і п'яних розбороняв, і собак угамовував. Слово "треба" для нього завжди було — не це було дивно, а що досі збереглося!— завжди було найголовнішим словом, і, коли звучало воно — чи в ньому самому чи збоку,— тоді й страх, і слабість, і всі його немочі відступали на сьомий план. Тоді він ішов і робив те, що треба. Без страху й без метушні.
Тут теж було "треба", звучало на повну силу, а страх чомусь не минав. І чим ближче підповзали стрілки ходиків до наміченого строку, тим сильніше колотився в ньому цей дивний, безадресний страх, страх, що обеззброював його. І щоб потамувати його, щоб примусити самого себе ступнути за поріг у темну ніч, Єгор, дочекавшись, коли Харитина з світлиці вийшла, тричі перехрестився раптом на Тіхвінсь-ку божу матір. Невміло, квапливо й незграбно. А прошепотів уже зовсім безглузде:
— Господи, не злодій же я, а краду тільки. Ій-богу, вкраду разок, а більше ніколи не буду. Чесне слово, хрест святий. Дозволь уже, царице небесна, не засмучуйся... Для хорошої людини беру.
Тут Харитину винесло, і молитву довелося припинити. І тому Єгор пішов на розбійницьке своє діло із збентеженою душею.
Дванадцяту годину вибрав, опівночі, якраз злодійський час. Тиша в селищі стояла, тільки пси перебріхувались. І ні людей, ні тварин, наче вимерли всі.
Шість разів він повз ту дошку пройшов. Шість разів серце в ньому обривалося: ні, не від страху, не тому, що попастися боявся, а тому, що переступав. Через межу переступав, і те збентеження, яке переживала зараз душа його, було в сто разів гіркіше за будь-яку кару.
А як дошки зі складу за вісім вулиць до Нонни Юріївни тяг, про це наче забув потім. Силкувався згадати й не міг. І зрозуміти не міг, як же це він сам двадцять дюймових дощок шість метрів завдовжки доперти примудрився і не підірвався при цьому. І скільки разів бігав, теж не пам'ятав. Мабуть, багато: за раз більше трьох не попреш. Пробував.
Тільки пам'ятав, що на складі жодної душі не було і через ту третю дошку вільно можна було не двадцять — двісті штук витягти. Але він рівно двадцять узяв, як домовлялися. Відтяг, звалив у Нонни Юріївни на задвірках— місце це він ще заздалегідь наглядів — і додому пішов. Коліньми, як кажуть, назад.
А другого дня ранком — недільний раночок був, ласкавий!—надів Єгор чисту сорочку, взяв особисту сокиру і разом з Колькою вирушив до Нонни Юріївни. І так йому було радісно, так урочисто, що він зупиняв кожного зустрічного й трошки балакав. І хоч нікому не було діла до турбот Єгора Полушкіна, Єгор сам на свої турботи всяку розмову повертав:
— На грибки ти, значить, націлився! Ну, щастить, виходить, відпочивай. А у мене справи. Робота, розумієш, серйозне питання.
А Колька відмовчувався, тільки зітхав. Він взагалі примовк щось останнім часом. Після того як виміняв компас на собаче життя. Але Єгор мовчазності цієї оцінити ніяк не міг, бо весь був захоплений майбутньою роботою. Не шабашкою, а теслярською. Для душі. Тому він і Кольку з собою узяв, а от на шабашки не брав ніколи. Там чого навчиш? Гроші загрібати? А тут справжнє діло чекало, і навчання теж мало бути справжнім.
— У роботі, синку, без метушні старайся. І роби, як душа велить: душа міру знає.
— А чому, тату, ти про душу весь час говориш? У школі он учать, що душі зовсім ніякої немає, а є рефлекси.
— Що є?
— Рефлекси. Ну, це—коли чого хочеться, то слинка тече.
— Правильно вчать,— сказав Єгор, подумавши.— А от коли не хочеться, тоді що тече? Тоді, синку, сльози гіркі течуть, коли нічого більше вже не хочеться, а наказують. І не по обличчю течуть сльози ті, а всередині. І печуть. Тому печуть, що душа плаче. Виходить, вона все ж таки є, але, видно, в кожного своя. І тому кожен повинен уміти її слухати. Що вона, значить, йому підказує.
Говорили вони неквапливо, і слова обдумуючи, й діла, оскільки розмову вели за роботою. Колька тримав, де треба було, пиляв, що відміряно, і цвяхи приловчився з двох ударів заганяти по саму головку. Перший удар — акуратно, щоб направити тільки, а другий — з маху, так, щоб головка втонула. Спритно працювали: покрівлю перекрили, ґанок поставили, підлогу перебрали. А з залишків Єгор почав споруджувати полиці, щоб книжки на підлозі не валялись. Особливо коли ту виявив, про індіанців.
Колька під рукою у нього ходив. Допомагав чим міг, сам учився і дуже старався. Але раз на день неодмінно зникав кудись години на дві, а повертався обов'язково похмурий. Єгор усе приглядався, похмурість цю помічаючи, але не розпитував: хлопець був самостійний і сам вирішував, що йому розповідати, а про що мовчати. І тому намагався про інше говорити:
— Головне, синку, щоб у тебе до роботи завжди приємність була. Щоб співати тобі хотілося, коли ти працю свою прикладаєш. Бо тут хитрість така: скільки радощів проспівано, стільки назад і повернеться. І тоді всі, хто роботу твою побачить, теж співати захочуть.
— Якби так було, усі б тільки й горлали.
Сердитий Колька того ранку після зникнення свого повернувся. І говорив сердито.
— Ні, синку, не кажи. Радісною ложкою і пісні щі сьорбати весело.
— Коли з м'ясом щі, то я й без ложки не заплачу.
— Є, Колю, для живота веселощі, а є — для душі.
— Знову для душі! — розсердився раптом Колька.— Яка тут може бути серйозна розмова, коли ти все про дух якийсь говориш, про релігію!
Нонна Юріївна — а вони в її кімнаті дошки на полиці стругали — в розмову не встрявала. Але слухала уважно, і уважність цю Єгор цінував більше за розмову. Тому після цих слів він на неї глянув і, рубанок відклавши, по махорку поліз. А Нонна Юріївна, погляд його розгублений піймавши, спитала раптом: