Він слухняно сів, не розуміючи, що відбувається з нею, але відчуваючи, що щось відбувається. І знову спитав, усміхнувшись ласкаво й невпевнено: Ти чого, мамо?
А вона продовжувала мовчати й дивитися на нього без усмішки. А потім сказала:
— Ти, Юро, мені синочком завжди був і завжди будеш, поки жива я. Поки жива, Юро. Тільки у свідоцтві цьому, в метриці, значить, там інші записані. І мама інша, й татко. І ти паспорт, синку, на їхнє прізвище одержуй, гаразд? Воно дуже навіть хороше прізвище, і люди вони були дуже навіть хороші. Дуже навіть. І не Семенов ги тепер будеш, а Чувалов. Юра Чувалов, синочку мій...
Так Юра в шістнадцять років і став Чуваловим, але цю малограмотну, тиху солдатку, як і досі, і називав і вважав мамою. Спочатку звично і трохи недбало, потім з великою пошаною і великою любов'ю. Після інституту він багато їздив, працював у Киргизії і на Алтаї, в Сибіру й Заволжі, але де б не був і ким би не працював, щонеділі писав листа:
Здрастуй, моя мамочко!
Писав дуже неквапливо, дуже старанно і дуже великими літерами. Щоб сама прочитала.
І вона зразу ж відповідала йому, акуратно повідомляючи про своє здоров'я (в листах до нього вона ніколи нічим не хворіла, жодного разу) і про весь небагатий запас новин. І тільки останнім часом дедалі частіше почала обережно, щоб — не дай боже! — не образити й не засмутити його, натякати на безрадісне життя і самотню свою старість:
У Марфи Григорівни вже онучат двоє, і життя у неї тепер дзвінке...
Але Юрій Петрович усе відбувався жартами. Поки що чомусь відбувався жартами і розмову переводив більше на здоров'я. Бережи, мовляв, себе, мамочко, а там побачимо, у кого воно дзвінкішим складеться, це саме життя. Поживемо, як кажуть, побачимо, ось які справи. Цілую міцно.
Федір Іпатович нічого про це, звісно, не знав. Сидів навпроти, дивився на пронозу цього столичного з-під брів, як з двох дотів, і чекав. Чекав, що скаже, папку з папірцями перегорнувши.
І ще скоса — ледь-ледь — навколо поглядав: як живе. Оскільки новий лісничий приймав його цього разу не в службовому кабінеті, а в готельному номері. І Федір Іпатович весь час думав, навіщо ця домашність. Може, чекає чогось від нього, від Федора Іпатовича, га? Віч-на-віч.
Ой, не можна було тут помилитися, ой, не можна! І тому Федір Іпатович особливо напружено першого запитання чекав. Як прозвучить воно, якою музикою? Чи то у барабан ударить, чи то скрипочкою по серці розіллється — усе в першому запитанні містилося. І Федір Іпатович аж підібрався весь, аж м'язи у нього звело від цього чекання. І вуха самі собою виросли.
— Ну, а де ж усе-таки дозвіл на порубку будівельного лісу в охоронній зоні?
Он яка музика пішла. З міліцейського, значить, свистка. Зрозуміло. Федір Іпатович, тугу сховавши, перегнувся через стіл, затримав дихання для ввічливості — наче окропом його облило, їй-богу, окропом! —і пальцем потицяв:
— А ось.
— Це довідка про сплату. Довідка. А я кажу про дозвіл на порубку.
— Таж попередній лісничий виїхав уже.
— Але ж дозвіл ви не вчора брати повинні були, а рік тому, коли будувалися. Чи не так?
Засопів Федір Іпатович, занудьгував. Замордувався.
— Ми з ним, з лісничим тим, душа в душу жили. По-простому, як кажуть. Можна — виходить, можна, а не можна — то вже й не можна. І без папірців.
— Зручно.
— Ну, чому ж ви мені не вірите, Юрію Петровичу? Я ж усі папірці, як ви звеліли...
— Гаразд, перевіримо ваші папірці. Можете повертатися на дільницю.
— А папочка моя?
— А папочка ваша у мене залишиться, товаришу Бур'я-нов. На все добре.
— Тобто як у вас?
— Не турбуйтесь, не загубляться ваші довідки. Щасливої дороги.
З тим Федір Іпатович і відбув, із щасливою, значить, дорогою. І, повертаючись додому, всю дорогу теж мовчав як риба, але не тому вже, що образливі слова придумував, а від страху. То потів він од страху цього, то тремтіти починав і, вже тільки до селища під'їжджаючи, всі свої сили мобілізував і з величезним трудом привів себе у відповідність. У вигляд солідний і замислений.
А під усім цим замислено-солідним виглядом одна думка в припадку билася: куди лісничий папочку його з усіма до-відочками понесе? А що як у міліцію, га? Згорить же тоді він, Федір Іпатович, згорить. Синім полум'ям згорить на очах у друзів-приятелів, а ті й пальцем не ворухнуть, щоб його з полум'я цього витягти. Напевно знав, що не ворухнуть. По собі знав.
Але мучився Федір Іпатович даремно, бо новий лісничий папку цю нікуди не збирався передавати. Просто неприємний йому був цей похмурий страх, ця розплата заднім числом і ця людина теж. І ніяк він не міг відмовити собі в утісі залишити Федора Іпатовича зі страхом на самоті. Поки що без висновків.
Тільки один висновок для себе зробив: подивитися на все власними очима. Час уже було глянути і на цей куточок своїх володінь, але наскочити туди він вирішив несподівано й тому нічого Федорові Іпатовичу не сказав. Відклав цю папку, дуже великими літерами написав матері позачергового— коли назад повернешся, невідомо — листа й почав лаштуватися в дорогу. А коли відкрив чемодан, у який — так уже сталося — майже не заглядав з моменту від'їзду з Ленінграда, то на самому дні виявив раптом маленьку посилочку. І з соромом згадав, що посилочку цю передали йому в Ленінграді через треті руки з проханням при нагоді вручити її вчительці в далекому селищі. В тому самому, куди тільки-тільки зібрався поїхати.
Повертів Юрій Петрович цю посилочку, подумав, що розтелепа він і егоїст при цьому, і поклав її в рюкзак. Цього разу на самий верх, щоб уручити після прибуття, ще до того, як вирушить на Чорне озеро. А потім пішов до читального залу й довго гортав там старі книжки.
А Нонні Юріївні тієї ночі ніякі сни так і не наснились. От воно як у житті буває. Без знамень і чудес.
13
Тепер у Єгора знову пішла швидка смуга. Все на бігу робив, що звелено було, як за часів Якова Прокоповича. А закінчивши цю квапливу, без перекурів і перерв обов'язкову працю, вмивався, розчісувався, сорочку обсмикував і йшов до аварійної п'ятистіночки Нонни Юріївни. Швидко йшов, а начебто й не дріботів, поспішав, а себе не принижував. Майстром ішов. Особливою ходою: її ні з чим не переплутаєш.