Із кущів виборсався і цуценя притяг. Худе цуценя було, занедбане, і вухо йому хтось обірвав. По морді чи вода текла, чи сльози, а язиком воно все намагалося Вовчину руку лизнути. Маленьким язиком. Невмілим.
— Гидота яка паршива! — Оля Кузіна навіть за Кольку заховалася.— Шолудивий він. Дохлятина.
— Утопимо,— сказав Вовка з задоволенням.— Може, він скажений.
— А як ти втопиш? — Оля із-за Кольки висунулась, а в очах її загорілося щось гостреньке.— У воду кинеш?
— Таж випливе, коли отак. Я каменя пошукаю.
Він щеня Кольці тицьнув, але Колька подався назад і руки сховав. І ще сказати щось намагався, але слова раптом зникли кудись. І поки Вовка з щеням у руках на березі каменя шукав, Колька весь час слова згадував. Дуже потрібні слова, гарячі дуже — тільки не було їх.
І каменів тут теж не було, хоч як Вовка старався. Колька вже зрадів нищечком, уже сказав здавлено: "Шкода...", як Вовка загорлав радісно:
— Не треба мені ніякої цеглини, не треба! Я у воду залізу, а його до дна притисну. Він ураз наковтається! — І до берега побіг.
А у Кольки знову горло перехопило, і знову слова провалилися кудись. І тоді він просто наздогнав Вовку і за труси схопив біля самої води.
— Пусти! — Вовка рвонувся, аж резинка його по заду ляснула.— Я знайшов, я й сказав "цур, мені", от! І що хочу тепер, те з ним і зроблю.
— Він знайшов, він і зацурався,— підтвердила Оля Кузіна.— І тепер що хоче, те з ним і зробить. І хай уже краще втопить: цікаво.
— Герасим і Муму! — заявив Вовка і знову у воду поліз.
— Віддай,— попросив Колька тихо.— Віддай мені його. Віддай. Я тобі що хочеш за нього дам. Ну, що сам захочеш.
— А що ж у тебе є? — зневажливо спитав Вовка, проте зупинився, не поліз углиб.— Нічого у вас тепер нема, крім боргів: татко так каже.
— Крім боргів! —засміялась Оля Кузіна (а сміх у неї — наче дзвіночок проковтнула).— Нічого у них немає, нічогісінько, навіть кабанчика!
— Віддай! — Колька раптом тремтіти почав, наче тільки-но з води виліз, напірнавшись.— Ну, хочеш... Хочеш, я компас тобі за нього віддам, га? Назовсім віддам, не топи тільки тваринку. Жалко.
— Жалко йому! — засміялась Оля Кузіна.— Жалко у бджілки!..
Але Вовка не засміявся, а глянув.
— Назовсім? — спитав: недовірливий був, весь у Федора Іпатовича.
— Чесне-залізне,— підтвердив Колька.— Щоб мені не купатися ніколи.
Мовчав Вовка. Розмірковував.
— Та навіщо йому компас твій? — спитала Оля Кузіна.— Дуже він йому потрібен, компас той! Та й коштує він, мабуть, якихось вісімдесят п'ять копійок. А цуценя знаєш скільки? Ого! І не купиш, ось скільки.
— Я не за цуценя,— пояснив Колька, а на серці так паскудно стало, що хоч заплач. І компас шкода, й щеня шкода, і себе чомусь теж шкода, і ще чогось шкода, а ось чого, ніяк Колька зрозуміти не міг. І додав:—Я за те тільки компас дам, щоб не топив ти його ніколи.
— Це звичайно,— солідно сказав Вовка.— Компас за цуценя мало.
І щеня на руці погойдав, наче прикидаючи.
— Я не назовсім,— зітхнув Колька.—Хай у тебе живе, якщо хочеш. Я за те тільки, щоб ти не топив.
— Ну, за це...— Вовка нахмурився, як батько, зітхнув.— За це можна. Як гадаєш, Олько?
— За це можна,— сказала.
І навіть слів у неї своїх не було—ось що особливо гірко. Його слова повторювала, як той папуга балакучий, про якого Колька читав у книжці "Робінзон Крузо".
— Гаразд, тільки хай поки що у мене живе,— поважно сказав Вовка.— А компас завтра принесеш. Олька свідок.
— Свідок я,— сказала Олька.
Так і вирішили. Вовка щеня додому відніс, Олька до мами побігла, а Колька з компасом пішов прощатися. Дивився, як стрілка крутиться, як тремтить вона, куди показує.
На північ вона показувала.
Без кола та без двора — бурлака людина. Таких і Федір Іпатович не поважав, і Яків Прокопович побоювався. Коли вже й двора немає, то що є, питається? Самі фантазії.
А у Нонни Юріївни і фантазій ніяких не було. Нічого в неї не було, крім книжок, пластинок та дівочої туги. І тому всім вона трошечки заздрила, навіть Харитині Полуш-кіній: у тієї Колька за столом щі наминав та Олька молочко попивала. З такою додачею і чоловіка-бідоносця стерпіти можна було, якби був він, чоловік той.
Нікому в заздрості цій—дзвінкій, як перший сніжок,— нікому Нонна Юріївна не признавалася. Навіть собі самій, бо заздрість ця в ній жила незалежно від неї. Сама собою жила, сама соками наливалася, в жар кидала й уночі мучила. І якби хто-небудь Нонні Юріївні про все це в очі сказав, вона б, мабуть, з ходу дала дуба. Грець ухопив би її від такого відкриття. Ну, а господиня її, у якої вона кімнату наймала — гостроносенька, гострооченька та гострову-шенька,— то та господиня все це, звичайно, знала і про все це, звичайно, по всіх кутках давним-давно язиком плескала:
— Подушку гризе, подруженьки, сама в щілинку бачила, ось тобі хрест. Кров у ній грає.
А подруженьки головами згідливо хитали:
— Пора б уже: перестоїться дівка. Ми перших своїх коли родили? Ой-ой, за жіночими строками їй уже б третього в колисці гойдати.
Ось через такі розмови та перешіптування Нонні Юріївні і життя пішло не в життя, а у виття. Ніколи вона для себе нічого добиватися не наважувалась і не намагалась, а тут раптом понесло її по всіх начальниках. І звідки терпіння взялося та наполегливість: не здавалася. Всі інстанції пройшла, які належало, і добилася.
— Виділимо вам окрему кімнату. Тільки, на жаль, а аварійному фонді.
— В якому завгодно!
Душа, що перемерзла, про дах не думає: їй стіни потрібні, їй від очей-крижин сховатися треба, і, якщо при цьому згори капає, хай собі капає. Головне — стіни є. Є де виплакатись!
Виплакалась Нонна Юріївна з незмірним задоволенням і великим полегшенням, навіть усміхатися почала. А як слізки висохли, то й згори полило: дощ почався і без усяких перешкод кімнати її власної досяг. Усі тази й усі каструлі виповнив і породив у майже безтурботній голові Нонни Юріївни думки цілком практичного напрямку.
Проте напрямок цей, як з'ясувалося, у глухий кут вів:
— На ремонт усі ліміти вичерпано.
— Але у мене протікає стеля. Просто як душ, знаєте. Усміхнулися поблажливо:
— То не стеля протікає, то покрівля. Стеля текти не може, вона для іншого пристосована. А покрівля, вона, звісно, може. Все правильно, в наступному році ставимо вас на чергу.