Начальник — літній уже, в чорних окулярах — за столом сидів, як належить. Поперед себе дивився, але чи суворо, не зрозумієш: адже в окулярах — як у пічних заслінках.
— Товаришка Полушкіна,— сказала діва.— 3 питання працевлаштування.— І вийшла, хмарою солодкою на Ха-ритину війнувши.
А начальник сказав:
— Добридень, товаришко Полушкіна. Сідайте.
І руку поперек столу простяг. Не їй — вона скраю стояла,— а тончісінько поперек, і Харитині крок убік довелося ступити, щоб руку цю потиснути.
— Отже, ніякої спеціальності у вас немає?
— Я по господарству більше.
До того, що в кожному новому місці, в кожного нового начальника її про одне й те саме питали, Харитина швидко звикла. І повторювала тепер:
— По господарству більше. Ну, в колгоспі підсобляла, звісно. А так — діти ж. Двоє. Олька — меншенька, не залишиш. А тут кабанчика зарізати довелося...
Слухав начальник, голови не повертав, а куди дивився — невідомо, і як дивився — теж невідомо. І тому збивалася Харитина, плела словеса замість суті й до того доплелася, що й зупинитися не могла. І дітей, і мотор, і кабанчика, і непохитного Сазанова, і власного чоловіка-бідоносця — усіх в одну в'язку пов'язала. І сама в ній заплуталася.
— То що ж вам треба, товаришко Полушкіна? Ясла чи робота?
— Але ж без ясел не напрацюєш; дочку нема куди діти. Не вічно ж мені Нонну Юріївну турбувати.
Ох, знаття б, куди та як дивиться!
— Ну, а якщо ми дочку вашу в ясла помістимо, куди влаштуватися хочете? Спеціальність дістати чи так, різноробом?
— Як накажете. Стерегти щось чи в чистоті тримати.
— Ну, а бажання у вас є хоч яке-небудь? Є ж, напевно? Зітхнула Харитина.
— Одне у мене бажання: хліба шматок заробляти. Немає у мене більше на чоловіка мого надії, а діток же одягти-взути треба, вигодувати, навчати треба та на ноги поставити. Та Олька мені руки пов'язала: не залишати ж її щодень на Нонну Юріївну.
Усміхнувся начальник:
— Влаштуємо вашу Ольку. Де ж тут заява ваша? — І раптом руками по столу заплескав, голови не повертаючи. Намацав папірця.— Це?
Встала Харитина:
— Господи, та ти наче сліпий, милий чоловіче?
— Що вдієш, товаришко Полушкіна, відмовив мені зір. Ну, а хліб, як ви кажете, заробляти ж треба, еге ж?
— Наука, мабуть, оченьки твої з'їла?
— Не наука — війна. Попервах я ще бачив трошки, а потім усе гірше й гірше. І—до чорноти. То це ваша заява?
Засіпались у Харитини губи, заголосити їй хотілося, завити по-жіночому. Але стрималась. І руку начальникову направила, коли він резолюцію накладав, як 1 раніше вту" пивши свої чорні окуляри в протилежну стіну кабінету.
А прийшла додому — чоловіченько з синком, мов святі, сидять, не ворухнуться.
— А лико?
— Нема лика. Липа гола стоїть, наче дівчина. І цвіт з неї осипається.
Не закричала Харитина чомусь, хоч і чекав Єгор цього. Зітхнула тільки:
— Про мене сліпий начальник більше турбується, ніж рідний чоловік.
Образився Єгор жахливо. Схопився навіть:
— Краще б про ліс він турбувався! Краще б бачив він грабіж цей поголовний! Краще б ликодерів тих та за руку!..
Махнув рукою і пішов надвір. Покурити.
10
Думка обдурити долю на ликовій ниві була в Єгора останнім спалахом внутрішнього протесту. І чи то тому, що був цей спалах останній і в запасі більше не було протестів, чи й просто тому, що крах його надто вже був для нього наочний, Єгор поставив жирний хрест на всіх роботах разом. Перестав він вірити у власне везіння, у працю свою і в свої можливості, перестав битися і за себе й за сім'ю і — догоряв. Ходив на роботу справно, копав,, що веліли, заривав, що наказували, але робив уже все знехотя, напівсили, стараючись тепер, щоб і веліли менше-й наказували не йому. Тихо сидів собі десь далі від начальства, курив, мружився на сонце і ні про що вже не хотів думати. Уникав дум, шарахався від них. А вони лізли.
А вони лізли. Дрібні думи були, звивисті, чорні, мов п'явки. Ссали вони Єгора, і не встигав він змахнути одну, як. упивалася друга, відкидав другу, то присмоктувалася третя,
І Єгор тільки те й робив, що відбивався від них. І не було душі його спокою, а замість спокою — непомітно, поволі — росло щось невловимо сумне, те, що сам Єгор визначив
одним словом: навіщо? Багато було цих самих "н а в і* щ о?", і на жодне з них Єгор не знав відповіді. А відповідь потрібна була, відповіді цієї совість його вимагала, відповідь цю п'явки з нього висмоктували, і, щоб хоч трошки забутися, щоб хоч якось приглушити шерех цей у серці своєму, Єгор почав випивати. Нищечком, щоб дружина не лаялась, і потрошку, бо грошей не було. Але якщо раніше він кожну копійку намагався додому принести, мов шпак який, то тепер він і по карбованчику з дому витягував. Витягував і на трьох організовував.
І враз друзі з'явилися: Черепок та Філя.
Черепок лисий геть ув^сь був, як коліно, ніс мав — огі-рок-насінник, та два ока — як дві червоні смородини. І ще рот, з якого матюки лилися і в який — горілка. З плескотом вона туди лилася, наче не глотка у Черепка була, а лійка для заправки. Без пробки і без денця.
Філя так не вмів. Філя склянку навідліг відносив і палець відставляв:
— Не для п'янства п'ємо, а тільки щоб не відвикнути.
Філя над склянкою поговорити любив, і це завжди Черепка дратувало: він до заправки рвався. Але Філя цінував не результат, а процес і тому намагався пити останнім, щоб на п'яти не наступали. Виливав недопитки, пляшкою до тринадцятої краплі над склянкою тряс і розмірковував:
— Що в ній є, в даній рідині? В даній рідині — сім утоплениць: горе і радість, старість і молодість, любов та згода і вісімнадцять літ. Усе це я згадую, як тебе випиваю.
А Єгор пив мовчки. Жадібно пив, давлячись: квапився, щоб п'явки повискакували. Не щоб згадати, значить, а щоб забути. У кого що болить, той від того й лікується.
Допомагало, але ненадовго. А оскільки продовжити хотілося — гроші були потрібні. Шабашити навчився: Черепок на це мастак був великий. То машину розвантажити підрядиться, то бабусі якій тин полагодить, то ще щось придумає. Меткий був, поки тверезий. А Єгор злився:
— На роботу б тебе поставити із завзяттям твоїм, не на шабашку.
— Робота не втече: обполощемось — доробимо. А як недоробимо, то й так...— і пояснив, як саме.