Ніде правди діти: побоювався Єгор базару. Побоювався, не довіряв йому і так вважав, що однаково ошукають. Однаково на чому-небудь та обдурять, і мріяти тут треба про те лише, як би не на всі кілограми разом обдурили. Коли б хоч щось вторгувати, хоч дві з тих трьох сотенних, що нависли над ним, мов негода.
А тим часом і місто заворушилося: машини загуркотіли, двірники зашаркали, ранні дамочки каблучками зацокали, Єгор про всяк випадок ближче до мішків підійшов, промінявши зручний дальній стовп на незручний ближній, але навколо колгоспного базару поки що особливої активності не спостерігалося.
Промайнули, правда, окремі постаті, але облюбованої Єгором брами ніхто не відмикав.
— Це-е що таке?
Оглянувся Єгор: начальник. У капелюсі, в окулярах, при портфелі. І пальцем у мішки цілиться.
— Це-е що, питаю вас?
— Свининка це,— квапливо пояснив Єгор.— Свіженька, значить. Особиста свіжинка.
— Свіжинка? — Під капелюхом грізно засмикалися брови: угору-вниз, угору-вниз.— Кров це! Кров по асфальту струменить антисанітарно, ось що я бачу виразно й неозброєно.
З-під мішків справді витікав жалюгідний струмочок сукровиці. Єгор глянув на нього, на суворого начальника, нічого не зрозумів і швидко закліпав очима.
— За такі фортелі базарну продукцію бракують,— суворо вів далі начальник з портфелем.— Яка, кажете, у вас продукція?
— У мене? У мене ніяка не продукція. Свіжинка у мене. Поросяча.
— Тим більше дотримувати зобов'язаний. Про холеру чув? Ні? Чистота — запорука здоров'я! Прізвище?
— Моє?
— Прізвище, питаю вас!
— Теє... Полушкін.
— Пол-ушкін.— Громадянин у капелюсі витяг книжечку й акуратно записав у неї Єгорове прізвище, що дуже здивувало Єгора.— Знизимо оцінний бал, громадянине Полушкін. Знаєте, за що саме. Висновок робіть самі.
Заховав книжечку в кишеню, пішов не оглядаючись, а вслід йому Єгор очманіло кліпав очима. Потім до мішків ступнув, хотів уже підхопити їх, щоб усе було санітарно, та не встиг. Двоє з-за базару вийшли: один уже в літах, а другий середнього віку. Літній зітхав та цмокав:
— Ох, самоправство, ох, паразит!
— Що? — спитав Єгор.
— Знаєш, хто це був? — спитав чоловік середнього віку.— Головний по інспекції. Він штампи на м'ясо ставить.
— Штампи?
— Не поставить—хана товарові. І продавати не дозволять, і в холодильник не допустять. Протухне товарець.
— Що? — спитав Єгор.
— Суворість скрізь — жах! — зітхнув літній.— Суворість і перестраховка: епідемія, чув?
— Що?
— Давлять вашого брата...
Зажурились перехожі, зітхали, прицмокували: гігієна, санінспекція, епідемія, категорія, штампи, холодильник.
Один праворуч стояв, другий ліворуч розмістився, і Єгор, слухаючи їх, усе головою крутив. Аж шия заболіла.
— Та-ак, ускочив ти, чоловіче.
— Ось він минулого місяця,— літній у молодшого тицьнув,— на три сотні прогорів.
— Що?
— Прогорів. З привітом, значить, три сотенних. Як ті ластівочки.
— Що?
— Та-ак, було діло, було... У тебе що тут, телятинка?
— Поросятинка,— Єгор, роззявивши рота, дивився то на правого, то на лівого.— Що ж мені робити, дядьки, га? Порадьте.
— А що тут порадиш? Забирай свої мішки та чухрай додому. Здаси в рідному колгоспі по карбованцю за кілограм.
— По карбованцю?
— По карбованцю не візьмуть,— сказав молодший.— Навіщо їм по карбованцю? Від сили по сім гривеників.
— Сім гривеників? Не можна мені по сім гривеників, ніяк не можна. Нарахували на мене. Три сотенних нарахували.
— Та-ак, кепські справи,— зітхнув літній.— Кривдно, звичайно, та коли він твоє прізвище записав, то все.
— Допоміг би ти дядькові цьому, га? — попросив за Єго-ра молодший.— Бачиш, і нарахували на нього, і поросятинка тухне.
— Важко,— зажурився літній.— Ох, важке це діло. Немислиме!
— Ми розуміємо!—зашепотів, озираючись, Єгор.— Ми це, труднощі ваші, як то кажуть, урахуємо. Врахуємо вашу
— Це зайве,— суворо сказав літній.— Я до тебе всією, можна сказати, душею, а ти — гроші. Ображаєш.
— Ображаєш,— підтвердив молодший.
— Ну-у?
— Та що ви, що ви! — перелякався Єгор.— Це так я, так! Бовкнув я, громадяни.
— Бовкнув він,— сказав молодший.— Може, уважимо?
— Головне тут — як начальство об'їхати,— розмірковував літній.— Прізвище ж відоме: записане ж прізвище. Ось у чому складність. Може, краще зразу все продати, га? Продати все огулом. Оптом, як то кажуть: півтора карбованця за кілограм.
— Півтора? — охнув Єгор.— Та що ви, громадяни милі! Та це ж справжній грабіж.
— Грабіж, кажеш? А те, що прізвище твоє на цугундер узяли, це як називається? Сам ти у всьому винен, розсівся тут антисанітарно, а потім репетуєш: грабіж! Та на що ти нам здався, питається? Ми ж допомогти тобі хотіли, по-товариському.
— Не хоч — як хоч,— сказав молодший.— Ходи брудний. І пішли обидва. Занудився Єгор, замучився, не витримав:
— Дядьки! Гей, дядьки! Зупинилися.
— Два карбованці з полтиничком...
— Іди ти!
1 самі пішли. Заметушився Єгор ще дужче:
— Дядьки! Громадяни милі, не кидайте! Знову зупинилися:
— Ну, чого тобі? Ми ж до тебе повагу виявляємо, ми тобі допомогу, можна сказати, з доброго дива пропонуємо, а ти — верть та круть, круть та верть.
— Несерйозний ти дядько. Так воно виходить.
— Та куди ж ви, громадяни-товариші? А я як же?
— А як хочеш.
До рогу попрямували, за базар. Заволав Єгор:
— Заждіть! Годі вже, чого там гадати та вигадувати. Давай за все про все дві сотенни^ та тридцяточку.
Адже знав, що хитрують чоловіки. Хитрують, брешуть, викручуються, і від усього цього росло в його душі якесь дуже стомлююче відкриття. Він раптом згадав і. Федора
Іпатовича, який вигадав на чужому горі собі колоду; і Якова Прокоповича, який турбується тільки про те, щоб його, його особисто, не торкнулося чиєсь нещастя; і туристів, і цих спритників, і ще багатьох інших, що такі ж самі дріб'язкові, жадібні й думають тільки про себе. Згадав він про все це і сказав:
— Давай за все про все...
— Ну, знаєш, це спершу прикинути треба. Тягни на ваги свою продукцію.
Прикинули.
Додому Єгор з двома сотнями повертався. Зате без м'яса і — з подарунками. Кому—ножичок, кому — хусточка: всіх обдарував, нікого не забув. І на горілку грошей вистачило. Від порога оголосив:
— Гостей клич, Харитино. Усіх клич: бригадирів, виконроба, Якова Прокоповича, рідню люб'язну. Клич усіх: Єгор Полушкін громаду частувати бажає.