— Втопиться!..— заверещала руда.
Єгор виринув: йому було по груди. З лоба звисали ослизлі патли баговиння. Вчепився за борт, намагаючись залізти.
— Не втопиться,— сказав сивий.— Тут мілко.
— Гей, дядьку, ти б краще на веслах! — гукнув лисий.— Мотор не чіпай, на веслах іди!
— Каченя! — раптом весело обізвався Єгор.— Каченятко це моє! Змагання каченяти з поросям!
Борт був високий, і, щоб залізти, Єгор з усієї сили розхитував човна. Розхитав, навалився, але човен раптом вислизнув з-під нього, перевернувшись кілем догори. По каламутній воді пливли веселі весла. Єгор знову зник під водою, знову виринув, відфоркуючись, мов кінь. І, вже не намагаючись перевертати човна, намацав у воді мотузок і побрів уздовж берега, тягнучи човна за собою.
— Гей, може, допомогти? — гукнув лисий.
Єгор не обізвався. Мовчки пер по груди у воді, весь у баговинні, як водяник. Спотикався, падав, знову підводився, мотаючи головою і відпльовуючись. Але мотузка не відпускав, і перевернутий кілем догори човен важко волочився ззаду.
А мотора на кормі не було. Ні мотора, ні бачка з бензином, ні кочетів: усе пішло на дно. Але Єгор не оглядався і нічого зараз не тямив. Просто волік човна навколо всього водоймища до господарства стомленого Якова Прокоповича.
"Де дурень загубив, там розумний знайшов"—так колись казали старі люди. І вони багато чого знали, бо дурнів на їхньому віку було анітрохи не менше, ніж на нашому.
У Федора Іпатовича у великій заклопотаності дні минали. Мова йшла не про гроші — грошенята були. Річ була в тому, що не могла розумна людина з грішми своїми добровільно розлучитися. Отак, ні з того ні з сього, викласти їх на стіл, віддати в чужі руки. Нестерпне для Федора Іпатовича це було завдання.
А розв'язувати його доводилось, оте нестерпне. Доводилося, бо новий лісничий (увічливий, хай йому грець!), то новий лісничий цей при першому ж знайомстві звіти погортав, довідочки переглянув і спитав:
— У скільки ж вам хата обійшлася, товаришу Бур'янов?
— Хата? — Тямковитий був чоловік Федір Іпатович: одразу зметикував, куди франт цей міський голоблю повертає.— А стару за неї віддав. Нову мені свояк ставив, то я йому за це стару свою віддав. Усе як годиться: можу заяву завірену...
— Я не про будівництво питаю. Я питаю: скільки коштує ліс, з якого збудована ваша нова хата? Хто давав вам дозвіл на порубку в охоронній зоні і де цей дозвіл? Де рахунки, відомості, довідки?
— Та не все ж порахуєш, Юрію Петровичу. Справа наша лісова.
— Справа ваша кримінальна, Бур'янов.
На цьому й розсталися, весело погомонівши. Щоправда, термін лісничий установив: два тижні. За два тижні просив усе в ажур привести, а то...
— А то хана, Мар'є. Засудить.
— Ой лишенько нам, Феденько!
— Рахуватися хочете? Гаразд, порахуємося!
Гроші, звісно, водилися, та віддати їх було несила. Головне, хата вже стояла. Стояла хата — картинка, з півнем на даху. І заднім числом за неї грошву гнати — це ж прикро донезмоги.
Наліг Іпатович. Кілька сотень за дрівця виручив. З того самого лісу, звісно: поки лісничий у місті в карту дивився, лико дерти можна було. Гріх лико не дерти, коли на личаки попит. Однак розвертатися на всю широчінь побоювався: про те, що лісничий суворий, і до селища чутка доповзла. Інші можливості шукав. І сам шукав і сина навчав:
— Нюхай, Вовко, звідки карбованцем віє.
Вовка і винюхав. Невеличка, щиро кажучи, пожива: три десяточки всього за пораду, дозвіл та перевезення. Але й три десяточки — теж гроші.
Тридцятку цю Федір Іпатович з туристів здер. Занудьгували вони на водоймищі того ж самого вечора: риба не клювала. Вовка перший про те дізнався (братика шукати послали, та хіба до братика тут, коли карбованцем віє!). Дізнався і батькові доповів. Той прибув негайно, з чоловіками за руку поздоровкався, цигарку біля вогнища викурив, побідкався, що не клює, і сказав:
— Є одна місцинка — і рибно, і грибно, і ягідно. Але заборонена. Тому й щуки там — отакенні!
Довго ціну набивав, відмовлявся та відмагався. А як стемніло, сам службову кобилу пригнав і перевіз туристів за десять кілометрів, на берег Чорного озера. Там і справді поки що клювало, і клювання це обійшлося туристам рівнісінько в тридцяточку. Умів жити Федір Іпатович, нічого не скажеш!
Ось чому Єгор, через два дні опам'ятавшись і заглибившись у міркування, пригадав, де був, але туристів тих на місці не виявив. Вогнище виявив, банки порожні виявив та яєчну шкаралупу.
А туристи згинули. Як крізь землю.
І мотор теж згинув. Добрий мотор, новий: "Ветерок", вісім сил кінських та одна Єгорова. І мотор згинув, і бачок, і ковані кочети. Весла, щоправда, залишились, углядів їх Єгор в очереті: лопаті ж у них вогнем горіли, здалеку видно було.
Та все це він потім познаходив, коли оговтався. А попервах у день той превеселий реготав тільки. До заходу сонця човна до господарства Якова Прокоповича доволік, сміху замість пояснень шість оберемків вивалив і важко, на хитких ногах, додому попрямував. І собаки за ним потрюхикали.
Так у собачій компанії до двору і приплентався. Це звичайних п'яних собаки не люблять, а Єгора будь-якого любили. Адже язиком не повертав, ноги не тримали, а пси за ним перли, як за директорською Джільдою. І, кажуть, начебто не сам він у хвіртку стукав, а хтось із приятелів його особисто лапою сигнал відстукав.
Ну, це, може, й прибріхують...
А Харитина, на превелику силу Єгора в сарай заштовхавши і замкнувши його там від гріха, насамперед до свояка кинулася, до Федора Іпатовича, повідомити, що пропав, зник Колька.
— Стривай заявляти, Тіно, з міліцією зв'язатися завжди встигнемо. Шукати твого Кольку треба: може, загрався де.
Вовку на пошуки вирядив: уздовж берега, вздовж Єго-рової бурлацької доріжки. Побігав Вовка, покричав, погукав і, гукаючи, на туристів вийшов. Кепку здалека скинув, як батько вчив:
— Здрастуйте, дядечки, й тітоньки теж. Братика шукаю. Братик мій двоюрідний зник. Коля. Чи не бачили часом?
— Відвідував нас твій кузен. Ще вранці.
"Кузен" — це для сміху, а серйозно — про все розповіли. І як тут дядько Єгор напився, і як бешкетував, і як бійку затіяв.
— Він такий,— підтакував Вовка.— Він у нас норовистий, дядечку.