— Йоржі,— сказав Колька, задихаючись (він якраз дув четвертий матрац).
— Йоржі — в юшку добрі. А путня риба є?
— Ні-і.
Риба, може, й була, але Колька через малолітстйо та відсутність снасті спеціалізувався в основному на йоржах. Крім того, він був цілком захоплений процесом надуванню і розмову вести не наважувався.
— А сам ловиш? — поцікавився лисий.
— Ні-і.
Колька відповідав коротко, бо для відповіді доводилося відриватися від дуття, і повітря негайно виходило з матраца. Він щосили затикав дірку пальцями, але гума у цьому місці була товста, й сили в Кольки не вистачало.
— А батько твій ловить?
— Ні-і.
— Чого ж так?
— Ні-І.
— Змістовна розмова,— зітхнула ряба.— Я ж сказала: типовий тубілець.
— Молодець, Колю,— похвалила раптом руда.— Ти дуже добре надуваєш матраци. Не стомився?
— Ні-і.
Колька не зовсім розумів, чому він "типовий тубілець", але підозрював образливе. Проте не засмучувався: і не було коли, й руда тітонька дуже вже вчасно похвалила його. А за похвалу Колька ладен був не п'ять — п'ятдесят п'ять матраців надути без відпочинку.
Але вже до п'ятого матраца Колька настільки заморився від запопадливості, що в голові гуло, як у порожньому казанку. Він сопів, червонів, задихався, але дути не переставав: діло слід було закінчити, та й не щодня матраци надувати доводиться. Це теж цінувати треба: адже матрац— для. подорожей. І через усе це він дуже пихкав і вже не чув, про що говорять ці туристи. А коли подужав останній, заткнув дірочку пробкою і трошки відсапався, татко його з ялинника виломився. Ялину суху на дрова притяг і сказав:
— А місцинку ми не дуже ласкаву вибрали, громадяни милі. Мурашник тут за ялинничком: турбувати мурахи ті будуть. Треба б кудись перебратись.
— А чи великий мурашник? — спитав сивий.
— Аз погріб,— сказав Єгор.— Міцна родина, хазяйновита.
— Як цікаво! — сказала руда.— Покажіть, будь ласка, де він.
— Це можна,— сказав Єгор.
Усі пішли мурашник оглядати, і Колька теж: на ходу віддихатися значно легше. Тільки за перші ялинки заглянули — гора. Який там погріб — з добру лазню. Метрів зо два з гаком.
— Хмарочос! — сказав плішивий.— Чудо природи.
Мурашви навкруги бігало—не полічити. Великі мурашки: чорноголовці. Така вкусить — умить підскочиш, і Колька (адже босоніж) на всякий випадок далі тримався.
— Ось який неспокій вам буде,— сказав Єгор.— А там, далі трохи, ще галявинка є, я нагледів. Давайте підсоблю з пожитками: і вам спокійно, і їм звично.
— Від ревматизму вони корисні, мурашки,— задумливо мовив плішивий.— От коли в кого ревматизм.
— Ой!—схопилася ряба.— Кусаються, кляті!..
— Дух чують,— сказав Єгор,— Вони народ самостійний.
— Еге ж,— зітхнув плішивий,— неприємне сусідство. Прикро.
— Дурниця! — Сивий махнув рукою:—Підкоримо! Тебе як звуть? Єгором? Позич-нонам бензинчику, Єгоре. Банка є?
Не зметикував Єгор, навіщо бензинчик знадобився, але приніс: банка знайшлася. Приніс, подав сивому:
— Ось.
— Молоток дядько,— сказав сивий.— Врахуємо твою кмітливость. Ану відійдіть трохи далі.
І вихлюпнув усю банку на мурашник. Вихлюпнув, черкнув сірником — ракетою шугнуло полум'я. Завило, загубо, вмить охопивши весь величезний мурашиний дім.
Заметалися чорноголовці, скорчуючись від нестерпного жару, затріщала суха глиця, і навіть стара ялина, яка десятки років прикривала лапами мурашину державу, хитнулась і затріпотіла від розпеченого повітря, що злетіло в піднебесся.
А Єгор з Колькою мовчки стояли поряд. Загороджуючись від жару руками, дивились, як корчилися, згоряючи, мурашки, як уперто не розбігалися вони, а, навпаки, нехтуючи смерть, уперто лізли й лізли в самісіньке пекло в марній надії врятувати хоч одну личинку. Дивились, як тане на очах велетенська споруда, терпляча праця мільйонів крихітних істот, як закручується від жару хвоя на старій ялині і як звідусіль біжать до вогнища тисячі мурашок, відважна кидаючись у вогонь.
— Фейерверк! —захоплювалася ряба.— Салют перемоги!
— От і всі справи,— усміхнувся сивий.— Людина — цар природи. Правильно, хлопче?
— Цар?..— розгублено перепитав Колька.
— Цар, хлопче. Підкорювач і завойовник. Мурашник догоряв, осідаючи сірим, мертвим попелом.
Лисий поворушив його палицею, вогонь спалахнув ще раз, і всьому настав край. Населення, яке не встигло загинути, розгублено металося навкруг пожарища.
— Відвоювали місце під сонцем,— пояснив лисий.— Тепер ніхто нам не заважатиме, ніхто нас не потурбує.
— Треба б відсвяткувати перемогу,— сказав плішивий.— Приготуйте що-небудь нашвидку, дівчатка.
— Правильно,— підтримав сивий.— Чоловіка треба почастувати.
— І мурашок пом'янути! — зареготав лисий. І всі пішли до табору.
Ззаду плентався пригнічений Єгор, несучи порожню банку, в якій з такою готовністю сам же приніс бензин. Колька зазирав йому в очі, а він уникав цього погляду, відвертався, і Колька спитав пошепки:
— Як же так, татку? Живі ж вони...
— Та от,— зітхнув Єгор.— Значить, так, синку, раз воно не інак...
На душі у нього було сумно, і він хотів би зараз же їхати геть, але їхати поки що не веліли. Мовчки готував місце на вогнище, вирізав рогульки, а коли закінчив, жіночки клейонку розстелили й розставили закуски.
— Ідіть,— покликали.— Перекусимо нашвидкуруч.
— Та ми... теє... Не треба нам.
— Усяка робота розрахунку вимагає,— сказав сивий.— Хлопчині ковбаски, приміром. Хочеш ковбаски, хлопче?
Проти ковбаски Колька встояти не міг: не часто він бачив її, ковбаску оту. І пішов до накритої клейонки раніше за батька: той ще зітхав та хмурився. А потім подивився на Кольку й тихо сказав:
— Ти б руки сполоснув, синку. Брудні руки, мабуть.
Колька швиденько руки помив, одержав булку з ковбасою, утішався, а в очах мурахи бігали. Метушливі, розгублені, відважні. Бігали, корчилися, падали, і черевця у них лопали від страшного жару.
І Єгор цих мурахів бачив. Навіть очі тер, щоб забулися вони, щоб з пам'яті вискочили, а вони метушились. І тоскно було на душі в нього, і робити нічого не хотілось, і до застілля цього сідати теж не хотілось. Але підсів, коли ще раз покликали. Мовчки підсів, хоч і належало слова добрі людям за запрошення сказати. Мовчки підсів і мовчки взяв від сивого емальований кухоль.