Семінарист. Можна, тільки глядіть, щоб не п'яні були.
Писар (убік). Гадость, юрунда! (Плює; учитель чмихає.)
Явтух. Ні, я, паничу-дядюшко, мовляв, ні... не п'яний. (Бере чарку.) Спаси господи й помилуй нас грішних... царство небесне... мовляв. (П'є.)
Семінарист. Ну, тепер закусюйте, та підете наставите скоренько самовар, якщо вмієте.
Явтух (бере півпаляниці на столі і/ поспішаючись, за-кусює). Я, мовляв, умію... я, мовляв, молодець... Бог бачить:., хоч, мовляв, собаки оцих Оверка (вказує шматком на Оверка) і розірвали сіряк, так то, біс їх батькові, одурили... тепер, мовляв, лиху годину одурять!.. Еге... я вмію наставлять... я...
Дяк. Іди вже, іди наставляй.
Я в-т у х. Ось живо... я, мовляв, живо... (Недоїдений шматок ховає в кишеню і виходить.)
ЯВА 15
1 ' Ті ж без Явтуха.
П и с ар. Што ето за такой невежественний хахол? А найменованіє у ніво каковоє неблагопріятноє, мужицкое — Явтух!.. Ха-ха-ха!..
Учитель. Вже прямо.
Семінарист. Чоловік і мення чоловіче..: Що ж тут такого?..
Писар. Із-за чіво ви, напрімєр, держите у сібя такого ниобразованого хахла? Я би, как честной человек, і до двора б не допустіл такого дурака.
Дяк (до дячихи). Бач, що люди кажуть!., от і послухай Васі.
С е м і н а р и с т. А як по-вашому? Чоловік без роду, без приюту, хай погибає!..
Писар. Так што ж!.. Какое наше дело до нєво?.. Семінарист. Ех ви, люди, люди!.. Я в ту х (з сіней). Паничу!.. Паничу!.. Дядюшко!.. Семінарист. А що там таке?..
Я в т у X; Лишечко!.. Самовар, мовляв, з дірками!.. Вода вибігає!..
Семінарист. А стійте!.. (Хутко виходить.) Дячиха. Моя матінко! Гляди, розбили!.. Д я к. А він же дорогий.
Писар. Хто дорогий? Юрунда!.. Жалєл би я єщо за самоваром.
Семінарист (увіходячи). Не буде в нас чаю... Явтух ошибся: замість угілля налив води в трубу.
Всі сміються.
Писар (сміючись). Я так і знал!., я так і знал. Вот дурак!... Вот булван!.. В трубу наліть води... Ха-ха-ха!..
Семінарист. Знаете, Саврадим Сковородинович, чоловік як не бачив, як воно робиться, то й сміяться нічого,— вперед треба навчить.
Оверко. А це так, це так!..
П и с а р. Самовар наставить — пустяшное дело. Ето он просто дурак.
Оверко. Еге... ми засіли, то й уші вам пооб'їдаєм... ви люди, звісно, які,— небагаті... пора вставать.
Дяк, дячиха і семінарист. їжте, їжте, прошу покорно, що бог дав... Чого так скоро?..
Оверко. Ні, спасибі ж, вже вдовольнився... пустіть. (Всі встають, Оверко хреститься й виказує.) Спасибі богу, матері божій, всім святим за хліб, за сіль, за вечерю; та й вам, хазяїне, вам, хазяйко, і вам, Василь Стратонович. (Жме їм руки.)
Дяк, дячиха і семінарист. Звиняйте, звиняйте, прошу покорно, що так пришанували... радніші б лучче, так... що ж робить...
Оверко. Нічого, нічого... Спасибі й за це.
Ті теж хрестяться.
Учитель (до писаря). Ну, ти скажи мені, що це за дядько?.. (Указує рукою на Оверка.)
Писар. А ето премногопочтєннєйший Авер'ян Васило-вич господин Кнурь.
Учитель. Оце той багатий?! Не знав я... познаком мене з ним.
П и с а р. Січас!.. (До Оверка.) Авер'ян Василович! Знаєте
етого молодого чиловєка? 1
Оверко. Знаю. Це, дядюшка, наші господин учитель.
Учитель (підходе до Оверка). Здрастуйте, господин Кнурь, Оверко Василович!.. Будьмо знакомі. (Чоломкаються.) Я вас, звиніть, не знав.
Оверко. Здрастуйте, здрастуйте, господин учитель!.. Я на вас, звиніть, був трохи розсердився: скільки раз ідете поз мене і ніколи не глянете.
У ч и т е л ь. Звиніть... простіть... я не знав, єй-богу, думав, що ви — такий, абиякий дядько.
Семінарист (убік). А як небагатий, такий, абиякий, так не дивиться!.. Та ось які ви, люди!..
Дяк. Сідайте, прошу покорно, оддихнемо, поки приїде звощик за Васею. (Сідають.)
Писар (побачивши на лаві Явтухову шапку). А ето што, а ето што?! (Бере й крутить в руках.) Ха-ха-ха!.. Хамщина, хахлайщина... Ану, чи харашо мнє будіть в хахлацкрй шапке. (Надіває і викручується по хаті.) Тринди-ринди... Явтух, лопух, хахол, мазніца!.. Ха-ха-ха!..
Дехто сміється.
Семінарист. Та оставте, Саврадим Сковородино-вич... Ви думаєте, всім гарні ваші смішки... Бідні ви!.. Ви осміюєте цим свою душу, виказуєте всю низість її.
У ч и т е л ь. Та ти чуєш, Василь Стратонович, не мішайся!.. Хай чоловік робить своє... Ану-ну, Саврадим Сковоро-динович!
Писар (кривить Явтуха). Паничу, дядюшко, мовляв, самовар з дірками... мовляв... ха-ха-ха! Собаки сіряк, мовляв, порвали... Дайте галушок кендюх направить... очкур роз... роз теє...
Дехто сміється.
Семінарист. Я вас прошу — перестаньте, ради бога!.. Це вже без. душі треба буть, щоб замість того щоб визволить з безпросвітньої темниці свого нещасного брата,— осміювать його, у ніщо повертать.
Учитель. Балакай, Василю! Кому воно нужне, що ти балакаєш!.. Сидів би отам мовчки; хай чоловік робить своє... Знаєш, якось цікаво перекривлять мужика і кумедно дивиться, як він дурний.
Писар. Верно, верно... мужик — хахол, мазніца. Я очень люблю кривлять їх — они дураки!
— . Семінарист. Я б. вам совітував оцінить уперед свій розум; подивиться на себе; уперед себе перекривить.
Писар (застидившись, мне в руках шапку). Ти нічиво не понімаєш... значить, і ти мужик.
Семінарист. Жаль і досадно... Які люди!.. (Помовчав.) Еге, мені пора вже їхать, а звощика немає. (Бере у писаря шапку і одхиляє двері:) Діду, діду!., підіть, будь ласка, скоренько за звощиком, хай зараз сюди їде... Н ге шапку..
Голос Явтух а. За звощиком, мовляв? Ось живо!..
Дячиха. Моя дитино, це вже ти їдеш?! Ідеш, мій синочку дорогий?
Семінарист. їду!.. (Помовчав.) Ой, чого мені такч досадно!..
Оверко. Того, що ви так дуже гарячитесь... хочете, щоб, ще й з Явтуха ніхто не насміявсь. Дяк. Еге, він у нас такий,
Учитель. Та він якийсь чудний, оцей Василь Стратонович... Мішається в чужі діла... Та про мене, скільки завгодно хай сміються з його — мені байдуже, аби мене не заняли.
Семінарист. Чого ж сміяться з такого чоловіка?! Сміяться з вас, запримітивши що негарне,— діло друге: ви щитаєте себе розумними, вченими; щитаєте такими людьми, які б, по-моєму, повинні знати, що є великі, рівняючі всіх закони неба, закони душі... Повинні б бути тими щасливцями, котрі через намітку таємності, через дихання природи почувають вищу, неземну ціль битІя і живуть душевними законами, живуть нравственністю, дивлячись на все другими очима. Ах, як вони щасливі!.. їх душі живі, великі... жартують з природою, зливаються з таємним диханням її — богом. (Помовчав, учитель і писар закурюють цигарки.) Як жаль і досадно на того, хто, видаючи себе за вченого, розумного, на самім ділі не має в собі і крихотки нічого вищого, небесного, окрім всього низького, земного... З такого чоловіка й насміяться не гріх... А чого ж сміяться, чого не дивиться на того, хто змалечку забитий, заштовханий, хто не бачить світа божого, хто гине під колючим терном в безпросвітній тюрмі!.. Ах ви, люди, люди!.. Якщо в вас душі не мертві, то ви повинні знати, що він наш ближній, наш брат.,, нічим не одмітний од нас, хіба однією судьбою... і його замість ваших бездушних поглядів треба шанувать, треба жаліть, визволять його — з колючого терну, з тухлої тьми. Обижена одна душа — обижена і вся святість природи. Все вище в природі — рідне душі...,Одно ціле, нерозривне...