Дячиха. Ох... Галя!.. Я й забула... Вася, Вася, що ти наробив?
Семінарист. А що?.. Здається, нічого. Дячиха. А подумай краще!.. Хто осоромив Галю?.. Семінарист. Що?.. Осоромив?.. Дячиха. Ох, гляди... тебе винуватять... Семінарист. Боже!.. Не знаю нічого... Що таке?.. Дячиха. Те, що Оверко каже,— ти її на той світ загнав.
Семінарист. Як?.. Куди загнав?! Дячиха. На той світ... Хіба ти не чув?.. Галя вже в могилі.
Семінарист. Що?.. Галя в могилі?!. Що це?.. Д я ч и х а. За це на тебе Оверко так розпалився, що бо' храни.
Семінарист (береться за лоб). Та ні... (Мовчить.) Галя в могилі!.. Яка ж вона мертва?., як вона там лежить?!
Дячиха*. Так ото, як ти не винен тут, то оправдуйся.
Семінарист. Та ні... як вона там спить?! Як там її карі очі?., чорні брови? ангельське личко?!
Дячиха. Оправдуйся, щоб хоч не тягали тебе... Ми з батьком хоч і підем по шматки, як ось попродають усе, то... хоч би ти не ходив... Оправдуйся та шукай собі хоч якого-небудь місця.
Семінаристів/ підпер голову рукою). І так: зів'яла не розцвітша квіточка — Галя в могилі!., закрились карі очі... замовкла цікава, срібна річ... перестало биться потухше серце — навіки... навіки!.. Що ж тепер миле на світі?!. .
Дячиха. Так ото, кажу, оправдуйся, моя дитино, бо на тебе звалюють всю вину.
Семінарист. На мене!.. Боже мій... не знаю нічого... не знаю. (Помовчав.) Хто ж то, бездушний, таке зробив їй?..
Дячиха. Бач!., ти не винен, а воно на тебе все... Оправдуйся, якомога швидше...
Семінарист. Ох, що вже тут поможеться?.. Тепер уже і умирать не страшно... коли Галя там, то чого ж я тут буду страдать?! Туди... туди...
ЯВА 10 Ті ж і дяк.
Дяк (увіходячи). Не змилосердився... попродасть... (Побачивши семінариста.) А... хто?.. Вася!.. Яка несподіванка!.. Здрастуй!.. (Обнімає і цілує його.) Ну, тепер не страшно... слава богу, що розпустили зарані... проси місця!., давай грошей...
Семінарист. Ох, я хотів би попроситись до Галі.
Дячиха. Вася буде дома... наравиться хліборобство.
Дяк. Що?.. Чого?.. Ні, ні... проси зараз місця, пиши просьбу, якщо ще не писав.
Семінарист. Не писать мені просьби.
Д я ч и х а. Та він, кажу, буде дома... одже люди живуть, трудяться, то й він хоче так.
Дяк. Як?.. Чого?.. На чім дома?.. Нащо втрачались?.. Боже сохрани!.. Проси місця.
Дячиха. І який-бо ти... і досі не второпаєш... він... його...
Дяк. Що це ти мені стрижеш на обиняки?.. Дячиха.. Ну... його... ув... увольнили... Дяк. Да?.. Що?.. Семінарист. Ув-вольнили.
Дяк. Увольнили?! (Береться обома руками за голову.) О, рятуйте!., рятуйте мене!., о, пропали, пропали!., о молебні... надія... о боже, де ти?., що робить?!
Семінарист. Не стоїть жить!..
ДІЯ П'ЯТА
Майський сонячний день. Розкішний дяків садок. Дерево цвіте. Соловейко висвистує, птаство щебече. Посеред саду стіл.
ЯВА 1 Семінарист сам.
Семінарист (в чахотці. Сидить за столом, згортає книжку і відсуває від себе бумаги). Ні... не можу... не можу... ні читать, ні писать... В голові каламутиться... (Озирається навкруги.) Як розкішно, як весело панує природа! Як любо, як гарно гримить соловейко, висвистує птаство!.. Як пишно порозвертались і п'яновито запахли молочні кучері мая! А як жартовливо дивиться з голубої безодні палающе сонце!.. Весна!.. Ти чарівна і люба, як запишана, заквітчана українська дівчина! Ти своїми таємними чарами свіжиш і комашку, і мушку, і все... Ти гарна і мила, і од тебе гарно і мило всьому!.. Чого ж мені так гірко і тяжко?! Чого ж в мене так в грудях тошнить і так зжимається серце? Чого ж моя весна така блідна, безсильна — ні свіжить, ні чарує мене?! Чого ж моя молода, неокріпша сила так скоро тікає від мене?! Чого ж до моєї весни так рано підбирається осінь — страшна, ненажерлива смерть?! (Помовчавши.) Ех! не росте без догляду роза, не цвіте в бур'яні пахучий цвіток! Кропива і лобода глушать все ніжне і сами ростуть, ростуть без глуші! Тяжко, важко... (Помовчавши.) І так, до мене підбирається смерть!.. Та страшна смерть, якої я так недавно бажав і якої тепер я так дуже боюсь!.. І це вже мені так рано вмирать?!, вмирать?!. О боже! о, як умирать?! Я ж не зробив ніякої користі нікому, не оставив після себе ніякого сліду!.. Пройшов тінню, як малесенька хмарка в безодній порожняві, і немає!.. Нащо ж тоді я родився?..— задля незамітної тіні?! Яка ж тоді ціль битія?! Тяжко, тяжко так умирать!., а ще тяжче, що чується щось такеє в душі, викласти чого, здається, й не дасть неумолима смерть... Все-все, здається, піде зо мною в страшну ранню, дуже ранню могилу!.. (Помовчавши.) Ой!.. Я піду в могилу?! І мене вже не буде?.. Не буде, поки й земля загине, поки сонце погасне і друге сонце засяє, а мене не буде!! О, яка ціль битія?! (Помовчавши.) А може, може, душа буде колесовать, як хмарка, із води та вп'ять у воду... буде жить, без кінця жить в великому колесі жизні?! Чи буду ж я тоді її чути?! А як чути — чи гірко, чи солодко?! Чи, може, вона полине і зникне в порожняві?! О, хто дасть на це одповіт?! Хто був в тій невідомій темній страні?! Хто був і вернувся сюди?! Ніхто! Ніхто й одповіту не дасть... (Помовчавши.) Ось піду, піду скоро туди... і тоді... (помовчавши) і я піду?! туди?! Ой, страшно!., боюсь!:, жизнь!., не в'янь так рано!., ти ж не розцвілася ще!., розцвітайся, цвіти!.. (Помовчавши.) Ой, в'яне жизнь, в'яне, підкошує немилосердна коса, підкошує... О смерте!., змилосердися, пожалій нерозцвітний цвіток, не скошуй його... він хоче жить, хоче розцвістися і пахнуть!.. А, гостра, неумолима коса! — в'яне, жовкне і сохне цвіток... Прощай, прощай! (Помовчавши.) Ой, страшно... Не хочу... тяжко... досадно... (Помовчавши.) Природа!.. Ти весела... розваж же, утіш і мене... розваж, як розважала вперед, пожартуй з душею, як жартувала було!.. Ох, ні вже, ні... не миле вже, не миле ніщо! Смерть мріє, смерть підступає! О, підступає!.. О, рано!.. О, хочеться жить!.. О смерте, хочеться жить!.. О, тяжко, страшно... о, не хочу в могилу, не хочу... Там, в вічній, безпросвітній темряві, проваляться груди... висохне мозок і... і... невідоме!.. Ой, страшно!.. Ой, тяжко! Прийдіть до мене... розважте мене... Спасіть мене...