Пеліо з колегами відкрили 1911 року печеру, замуровану з X століття нашої ери. Після перемовин із китайською владою, вченим надали до неї доступ. І в тій печері було знайдено сімдесят тисяч рукописів, усі датовані до X століття! Є ті, що вважають це найбільшою археологічною знахідкою XX століття. Ціла печера невідомих книжок! Уявімо, що ми раптом потрапили в закриту залу Олександрійської бібліотеки, де все збереглося! Пеліо — пристріляне око — мав відчути щось подібне, насичену радість. З якою швидкістю билося його серце? Є фотографія, де він сидить поміж стосами античних текстів, у світлі свічки. Неймовірно щасливий, тут немає підстав для сумнівів.
Він пробув три тижні в печері серед цих скарбів і почав їх класифікувати. Відкрив дві зниклі мови, одна з них — мова пехлеві, середньоперська мова. Також він знайшов єдиний відомий нам текст маніхейців, писаний ними самими — хоча й китайською — а не їхніми противниками, текст, про який моя дружина Нааль написала дисертацію. Мані там називають "Будда світла". І ще багато там було неймовірних документів. Тексти всіх традицій. Пеліо зміг переконати французький уряд, зі згоди китайців, придбати близько двадцяти тисяч із тих манускриптів. Сьогодні вони становлять Фонди Пеліо в Національній бібліотеці. Переклад і вивчення тривають.
Ж.-Ф. де Т.: Ну то ось інше питання: чи можна уявити, що ми відкриємо невідомий шедевр?
У.Е.: Італійський афоризм стверджує, що неможливо бути великим болгарським поетом. Сама по собі ідея видається доволі расистською. Можливо, ідеться про одне з двох, а чи й про обидва факти одночасно (замість Болгарії можна було обрати будь-яку іншу маленьку країну): по-перше, навіть якщо цей великий поет існував, його мова недостатньо відома, тож у нас ніколи не буде можливості з ним перетнутися. Бо якщо "великий" означає знаменитий, то можна бути добрим поетом і не бути знаменитим. Якось я був у Грузії, і там мені розповіли, що їхня національна поема "Витязь у тигровій шкурі" Руставелі — це великий шедевр. Вірю, але він не мав звучання Шекспіра!
По-друге, країну мають перетнути великі історичні події, аби вплинути на свідомість і дозволити говорити про загальнолюдські речі.
Ж.-К.К.: Скільки хемінгуеїв народилось у Парагваї? Можливо, вони від народження мали талант написати дуже оригінальний сильний твір, але не зробили цього. Не змогли цього зробити. Не вміли писати. Або не було видавця, що зацікавився би їхнім твором. Можливо, вони взагалі не знали, що можуть писати і бути "письменниками".
У.Е.: В "Поетиці" Арістотель цитує два десятки трагедій, яких ми більше не знаємо. Отут криється справжня загадка: чому тільки твори Софокла та Евріпіда вижили? Чи були вони найкращими і найдостойнішими, аби пережити минуле? Чи їхні автори плели інтриги, щоб отримати схвалення сучасників і посунути конкурентів, саме тих, кого називає Арістотель, тому що вони були саме тими, чиї імена мали залишитись в історії?
Ж.-К.К.: Не забувайте, що з-поміж текстів Софокла чимало втрачено. Втрачені твори були кращими, ніж зниклі? Можливо, ми зберегли ті, яким віддавала перевагу афінська публіка, але вони не обов'язково найцікавіші, принаймні на наш смак. Можливо, сьогодні ми би віддавали перевагу іншим. Хто вирішив зберігати чи не зберігати, перекладати арабською саме цей текст, а не інший? Як багато є великих "авторів", про яких ми нічого не знаємо? Проте без книжки їхня слава також може бути великою. Тут ми віднаходимо ідею фантома. Хто зна? Найбільшим письменником, можливо, є той, кого ми ніколи не читали. І на піку своєї слави він, звісно, приречений на анонімність. Я згадую власні записки про твори Шекспіра чи Мольєра, аби з'ясувати — то було ідіотське розслідування, — хто їх написав. Яке це має значення? Справжній Шекспір зникає в славі Шекспіра. Шекспіра без його доробку ніхто би не знав. Доробок Шекспіра — це доробок Шекспіра і без самого Шекспіра.
У.Е.: Можливо, є відповідь на ці наші питання. Кожна книжка інкрустується інтерпретаціями, що ми їй надавали протягом усього часу її існування. Ми не читаємо Шекспіра так, як він писав. Наш Шекспір — багатший за того, якого читали його сучасники. Щоби шедевр став шедевром, достатньо, щоб він був відомим і щоби всотав у себе всі інтерпретації, які він же й провокує і які допоможуть його перетворити на те, чим він є. Невідомий шедевр не мав достатньо читачів, читань, інтерпретацій. Зрештою, можна сказати, що Талмуд спричинив появу Біблії.
Ж.-К.К.: Кожне читання змінює книжку, звісно ж, як і події, що ми проживаємо. Велика книжка завжди жива, вона росте і старішає разом із нами, ніколи не вмирає. Час запліднює та змінює, тож нецікаві тексти зісковзують з Історії та зникають. Якось декілька років тому я в поїзді взявся перечитувати "Андромаху" Расіна. І раптом натрапив на тираду, де Андромаха розповідає служниці про різанину в Трої: "Думай, думай, Сефізо, про цю жорстоку ніч, / Що для цілого народу принесла вічний сон".[13] Ці рядки після Освенциму читаються інакше. Молодий Расін уже описав геноцид.
У.Е.: Це історія "П'єра Менара" Борхеса. Він уявив автора, котрий спробував переписати "Дон Кіхота", додавши туди історії та культури Іспанії XVII століття. І написав "Дон Кіхота", текст якого є ідентичним роману Сервантеса, але має інше значення, тому що фраза, сказана сьогодні, не має того ж значення, яке мала в ті часи. І ми читаємо її інакше, внаслідок безкінечних прочитань, які вона спровокувала і які стали ніби невід'ємною частиною оригінального тексту. Невідомому шедевру натомість так не пощастило.
Ж.-К.К.: Шедевром не народжуються, а стають. Варто додати, що великі твори через нас впливають один на одного. Ми, поза сумнівом, можемо пояснити, як Сервантес вплинув на Кафку. Але ми також можемо і сказати — Жерар Женетт це довів, — що Кафка вплинув на Сервантеса. Якщо я читаю Кафку до того, як прочитаю Сервантеса, крізь мене і мою свідомість Кафка вплине на читання "Дон Кіхота". Так само наші життєві траєкторії, особистий досвід, час, у який ми живемо, інформація, яку здобуваємо, все, навіть сімейні негаразди чи проблеми дітей, впливає на читання старих текстів.