— А то чому? Адже ж лікарі говорять, що танці навіть для здоровля дуже корисні — рух...
— Так то так. Корисні, кому корисні, а для мене, може, були б і некорисні. Може б, я надто пристрасно їх полюбив, часу б багато тратив, або що. А так ліпше.
— О, о, о! Який пристрасний! — сказала пані Міхонська. — Хто б подумав, що й справді так, якби вас не знав ближче.
— Що ж, прошу пані, — не штука чоловікові бути розумним, розважливим і уміркованим, коли без сильних покус живе. А коли б моє життя пішло було іншою течією, то хто знає, який би я вийшов. І танці, по-моєму, тож свого рода покуса: при танцях всякі знакомства заводиш, кров розгрівається, ну, розуміється, і розум затемнюється. Бог з ними!
— Чи бач, який законник строгий, який камедула! — скрикнула пані. — Ну, ну, знаємо ми вас, святих та божих! — І погрозила йому пальцем.
В тій хвилі пан Ремба, попоївши, встав, перехрестився, позіхнув і, обертаючись до доньки сказав:
— А що, пора спати?
— Пора, татку, пора! — сказала вона. — Параско, іди постели панові. Нехай татко роздягаються! А ви, пане Борисе, також уже спати хочете?
— Що ж, хотіти не дуже хочу, — сказав Борис, — але все-таки втомлений.
— Звісно, звісно! Ну, ходіть же за мною сюди, до другого покою, нехай тут татко роздягається. А я вам тим часом постелю в салонику. Там вам добре буде — і спокійно, і не жарко, і вигідно.
І вона метнулась до комоди виймати простирадла та ковдру. Борис тим часом вийшов до другого покою, а відси на ганок. Ніч була ясна, небо повне звізд. Вода шуміла круг дому, мов клекочучий в казані кип’яток. Здалека крізь той клекіт доносилося рівне, голосне рокотання жаб. Дикий цап кричав десь в лісі жалібно, різко. В садку шелестіли розлогі яблуні. Було холодно і вогко. Борис глибоко вдихував свіже повітря, немов насилу вирвався з якоїсь душної ями. Голова його була така якась важка та притомлена, що ніяка ясна думка не вирізувалась з-під навислої сутіні. Постоявши довгенько, він стиха вернув до покою, щоб зараз же лягти спати. Ледве зробив ступінь в темнім покою, коли наткнувся на щось м’якого.
— Ах, то ви! — впівголоса скрикнула пані Міхонська, коли Борис лапнув її рукою за плече. — Боже мій, як ви мене перелякали!
— Перепрошаю, дуже перепрошаю! — лепотів змішаний Борис.
— Ну, ну, нічого, — сказала пані, сміючись. — Ну що, гарна ніч?
— Чудова!
— О; я так і думаю, що вам ту ліпше подобається, ніж у Трацьких!
— Добраніч, пані! — сказав Борис, перериваючи її балакання.
— Добраніч! Спокійної ночі! — сказала пані. — От туди, туди!
І вона відчинила перед ним двері до салоника, в котрім постелено було на помості, а на столі світилася свічка. Борис увійшов і запер двері, — хотів і замкнути, та в дверях не було ключа, ані ніякої защіпки. Роздягся, ліг, погасив свічку і зараз же заснув твердим, здоровим сном.
На другий день прокинувся досить пізно, — вже сонце геть геть було високо. Розкрив очі і почав розглядати салоник, що служив йому за спальню. Була се невеличка комнатка, чисто вибілена, на воскованім помості. На стінах висіло кілька олійних образів в старих золочених рамах і одне доволі велике дзеркало, а також група фотографій. В однім куті стояв фортеп’ян з купою нот, в другім круглий столик, під вікнами софка, а попід стіни і коло столика кілька крісел, вибиваних темно-червоним оксамитом. До салоника вели тільки одні двері, — вони якраз відчинилися. Ввійшла стара баба куховарка і внесла вичищені Борисові черевики та убрання. Побачивши, що він уже не спить, стара зупинилася над ним і дивно якось, добродушно всміхаючись, почала йому придивлятися.
— Добрий день вам, паничуню! — сказала вона.
— Добрий день, бабко! А що, може, я заспав, — час уже вставати?
— Робучі люди вже давно повставали і в поле пішли, а панам вільно й довше повчасуватися, — сказала стара, хитаючи головою.
— А наші панство вже повставали?
— Паннунця встали, а старі пан ще лежать. Але й вони зараз будуть вставати.
— Ну, добре, то й я встаю. А є ту у вас близька стежка до потоку, — я би пішов до потоку митися.
— О, а то пощо? Над потоком трава, роса. Я пану зараз мидницю принесу! Але най пан не дуже квапляться, ще час!
І стара, рушаючи губами і трясучись, потюпала за мидницею. Тим часом Борис встав і почав одягатися. Стара принесла мидницю, збан води, мило, рушник, гребінь і щітку до зубів, — все те було, очевидно, кимсь третім накладене їй до рук в порядку, щоб не розгубила по дорозі. Вона ввійшла всміхаючись і киваючи головою, поставила все на дерев’янім стільчику і стала обіч, заложивши руки за пояс.
— Ну, можете собі йти! — сказав Борис.
— Ні, паниченьку. Паннунця казали, щоб я зачекала, може, вам треба буде зілляти води на руки.
— Не треба, бабусю. А як вас маю звати?
— Параска, паничуню, Параска! То не кажете, що вам не треба води на руки лляти? Ей, може, треба? Бо я боюся йти, щоби паннунця не сварили. Бо паннунця дуже остро мені наказали доглядати вас. "Так уважай, якби то я сама була!" От як, паничуню! О, наші паннунця дуже добрі, най їх бог благословить! Тільки долі щасливої якось бог не дає. І що вже я господа милосердного благаю! Га, його свята воля!
Борис і слухав і не слухав тої бесіди. Він умився, вичесався, глянув разів кілька через вікно, відтак почав надягати камізельку. Стара все стояла коло мидниці, оперта лівим плечем о стіну і, не зводячи з нього очей, балакала.
— А коби то пан знали, як наші паннунця паном утішились! Мій боже, як братом рідним або й ще більше! Встали нині ранісінько, розбудили мене. "Параско,— кажуть,— га, Параско". — Чого, паннунцю? — кажу я. — "А не забудь нині три отченаші змовити, щоб мене моя доля не минула". — Добре, паннунцю, — кажу я. — "І вставай снідання готовити, може, наш гість рано встане, то щоб довго не чекав". Ай-ай-ай, паниченьку, а я й забула! Таже паннунця казали вас запитатися, — може, ви голодні? Може, вам снідання сюда принести?
— Ні, не голоден, — сказав Борис. — А панство коли снідають?
— О, старий пан п’ють каву в ліжку, а встають аж потому, а паннунця...
— Параско! — почувся з другого покою голос пані Міхонської. Параска, всміхаючись, вихилила голову крізь двері.