— Прошу татка, тілько без пафосу! — холодно замітив Густав. — Говорім з собою, як люди розумні. Татко кажуть: свята і велика справа. Я против того ані слова. Добре, для святої і великої справи всі віддаваймо і маєток, і кров, і життя. Я перший готов. Але справа того повстання!.. Прошу татка сказати мені по щирості, чи татко й досі уважають її великою і святою?
Пан Трацький трохи змішався на те категоричне питання .
— Ну, сину мій, — звісно, в кождій справі треба розрізнити основну ідею і виконання тої ідеї. Може бути й найкраща, найсвятіша ідея погано виконана.
— Ага! — злобно скрикнув Густав. — Признають татко! Погано виконана! Ту тілько заходить таке лихо, що не знати, для кого властиво пішли понесені жертви: чи для святої, чистої ідеї, чи для поганого виконання! Мені здається, що татко давно вже повинні були уяснити собі се питання. Впрочім, не знаю, може й досі таткові се неясне, так я поможу вашій пам’яті. Нізачим шило в мішку крити, — все одно вилізе. Скажу прямо: купка голодранців, вагабундів та пройдисвітів ошукала вас. Чули тато про ті мшиці, такі хробачки з солодким соком? Отож мурашка де здибле таку мшицю, то зараз починає її своїми вусиками лоскотати по животі, поки мшиця не випустить з себе краплину соку; мурашка тут же й висисає його. От так і вас полоскотали ті голодні та голі емігранти в дуже лоскотливе місце, у ваш хоробливий патріотизм, а ви давай витискати з себе послідні соки! Вітчина, мовляв, жертви вимагає! А ті голодранці кинулись і пожерли, а вітчині й понюхати не дали! От вам і вся немудра історія!
— Але ж, сину, чень же не заперечиш, що не самі ж голодранці робили се діло!
— О, певно, що ні! Голодранців була тілько горстка. Горстка та була б в іншім краю і в іншій суспільності зовсім не шкідливим сміттям, брудною піною. А у нас сталась на хвилю пануючою! Для чого? Бо найшла для свого панування тисячі дурнів, божевільних, що [за] власними мріями світу не бачили, що відмалку кормилися не здорового стравою, а гашишем і опієм, що у нас зветься емігрантською літературою!
— А все-таки ті божевільні та п’яні зробили дещо такого, чим і нинішнє здорове покоління могло б похвалитися! — роздразнено сказав батько.
— Ну, що такого? Я якось не чував, — відказав син.
— Ну, хоча б увільнення селян. Ажде се в великій мірі наше діло!
— О, славне та величне се діло, нічого сказати,— з іронією сказав Август. — Ні, іменно сего діла тямуща потомність не зможе вам простити! Іменно на тім пункті ліпше б було вам сидіти дома та не рипатись. Ну, скажіть на божу милість, що се ви такого доброго зробили? Розв’язали руки темним рабам, зреклись самі усякої опіки над ними; а віддали їх з руками й ногами на волю і ласку уряду, чиновників, посіпак! О, коли се патріотичне діло, то звиніть, що я таким патріотом бути не хочу. Адже тут, перед своїми очима, маєте он які гарні примірчики, як то гарно відплачується той люд за дану йому свободу! Бачили, як щиро, як складно вас рабує та обкрадає! Варто було для його свободи руйнуватися! Ні, я думаю, що варто би було принести жертву, щоб назад взяти його в руки, в добру тверду школу!
Пан Трацький сумно похилив голову. Йому здавалось, що удари важкого обуха на прах розбивають ті олтарі перед котрими він довгі літа молився; що якась немилосердна рука з корінням вириває з його серця дорогі чисті і світлі чуття, а в пороблені через те рани вливає гірку отрую ненависті та погорди до людей. А та рука — то була рука його власного сина! Але найтяжче було те, що на його страшні слова він не міг найти достаточно сильних замітів, що по його боці були факти, була правда.
— Що ж, не перечу,— озвався він слабим голосом,— що много зробилося й не такого, як би було треба, що воля тільки розумному, освіченому чоловікові корисна, а нерозумний, темний — до волі зовсім не спосібний. Візьми йому одного пана, він в тій же хвилі попаде під власть другого, попаде в нову, ще гіршу неволю! Не перечу сього, але що ж тепер робити? Що було, того не вернути! Небезпечно навіть говорити о тім!
— Га, га, га, — засміявся Август, — наївні тато з своїм страхом. Правдива іронія! Перед хвилею вважали верхом патріотизму — увільняти хлопа, жертви для нього, мов для Молоха, приносити,— а тепер показується, що ви не з патріотизму жертвували, а зо страху, що ви вважали того хлопа диким звірем, котрий леда хвиля може розламати заржавілу крату і пожерти вас самих, як пожирав ваших братів на Мазурщині 1846 року. От і подумали: нехай собі царський уряд бере ті голубці враз з гніздом. Ну, се інше діло, ясне діло! Так би й говорили, тоді й дискусія інша була б. Та ба, коли тоді всі патріотичні фрази пішли б до чорта, а у нас без патріотичних фраз і молоко не скисне, не то що! А коли б так по простоті говорили, то тоді ще видніше було б, що ви не мали потреби ані права робити тої жертви, а властиво трусливої абдикації з свого традиційного і важного становища. Так, скажу одверто,— увільнення хлопів за причиною шляхти я вважаю не жертвою, не патріотизмом, а трусливою абдикацією шляхти!
Погляд сей був настільки новий і смілий, що старий Трацький аж голову підвів і з німим подивом впер зачудувані очі в Густава. А той говорив не зупиняючись, голос його, твердий та жорстокий, помалу підносився, міцнішав і дзвенів, мов сталь, мов могучий рев наближаючоїся здалека течії реакції.
— Нехай тато не дивуються, а тільки пробують подумати. Самі тато признали, що много зробилося не такого, як було треба, — то значить попросту, що увільнення хлопів було передчасне, необдумане, глупе, що для хлопів треба було попереду школи, котра б навчила, приспособила їх бути вільними і користати з тої свободи, не надуживаючи її. З другого боку, я й сам признаю татові, що держати того звіра, хлопа, в клітці кріпацтва довше було небезпечно. Але ж уряд сам і без вас розпочав діло його увільнення. Ну і гарно, нехай би собі увільняв. Діло шляхти повинно було бути — не допомагати йому до того, а постаратися, щоб увільнений хлоп не попав в неволю чужинців, царських чиновників!
— Старатися! Добре тобі говорити! Але як було старатися? Протестувати? Махати пальцем в чоботі!