— Ну, Епамінондо! — скрикував раз по разу Тоньо, коли вони з вузької стежки, по котрій треба було йти гуськом, вийшли на широку дорогу. — Ну, хто б його надіявся з тобою нині зустрінутися! А ще в таку пригоду! Але чуєш, друже, наперед тобі кажу, що не пущу від себе перед тижнем. Ані не думай! Мусиш розповідати, розповідати й розповідати!
— Ну, не хвались, що не пустиш, — відказав Борис. — Може, будуть старші від тебе, що проженуть.
— Ніколи! Тебе мали б прогнати? Та вони богу дякувати будуть, що ти прибув, зможеш подати нам добрі ради про університет. Адже знаєш, ми по матурі на університет поступаємо.
— Ну, гратулюю! Дай, боже, в добрий час!
І Борис обом браттям щиро стиснув долоні.
— Значить, ми відтепер товариші, студенти.
Отак балакаючи то се, то те, дійшли до дому. Там уже віддавна ждали паничів на обід. Вже здалека, зближаючись до панського двора, що стояв на горбочку, обведений невеличким садом, розкиненим по склоні горба і обведеним зелено викрашеними штахетами, наші пішоходи побачили коло садової хвіртки вижидаючі дві жіночі постаті під рожевими парасольками.
— Ох, а ми за нинішніми пригодами й тарапатами здорово таки запізнилися на обід, — скрикнув Тоньо.— Ади, Мундзю, он мама і Густя чекають на нас. Ой, буде ж нам, буде!
— Ну, не бійся, — сказав Едмунд, — мама зараз подобріє, скоро їй рибу покажеш, а Густя, — ну, тої ми, мабуть, і не дуже будемо боятись.
— Хто се Густя? — спитав рівнодушно Борис.
— Наша сестра, роком старша від Мундзя, — сказав Тоньо.
Підійшли до хвіртки.
— Ну, бійтеся бога, хлопці, де ви пропадаєте? Що з вами діється? Я вже хотіла слуг посилати за вами, думала, що ви потопилися де-небудь!
— Ні, мамочко, ми здорові! — сказав Едмунд. — Правда, в буваличах бували, але, богу дякувати, якось добре нам пішло.
— В яких буваличах? — запитала мати.
— Ну, про те ми мамці вільнішим часом розкажемо.
— А я от мамі двох гостей тащу, — сказав, сміючись, Тоньо. — Оден — наш давній товариш, а потроху й мій учитель, пан Борис Граб, слухач медицини в Відні.
Борис зняв капелюх і поклонився дамам.
— До услуг пані добродійки, — сказав він. — А се вже пан Антоній своєю поетичною фантазією видумав про моє учительство. Ніколи його учителем я не був і не зумів би бути.
— Епамінондо! — скрикнув Тоньо з комічним пафосом. — А ти відколи навчився компліменти підпускати?
Та й то ще хлопцям! А надто ще в присутності дам! У, се ти мені нове лице показуєш.
— Не компліменти, товаришу, а правду говорю. Твоя спеціальність інша, а моя інша. Я тебе в твоїй спеціальності навчати не можу і не берусь. От і все.
— Ну, ну, хитрий ти! — погрозив йому Тоньо. — А отсе, прошу мамці, ще один гість. Сей компліментів говорити не буде, навіть не поклониться, але надіюсь, що й його не проженете з хати.
І він взяв кленя за голову і скинув з нього повивачі з лопухового листя. Пані Трацька і панна Густя так і ахнули з диву на вид прекрасної, так рідкої величини риби.
— А се ви відки взяли? — запитала пані.
— З виру! — сказав Тоньо.
— Але яким способом?
— Отсей Немрод сполював! — сказав він, беручи Едмунда за плече. Той зарум’янівсь з радості. Мати, котру прихід Бориса, очевидно, не дуже врадував, а його обертання до Тоня як товариша таки й неприємно вразило, особливо коли почула його хлопську назву, при сій вісті трохи роз’яснилась. Едмунд був її улюблений син, а всяка його удача наповняла її великою радістю і гордощами.
— Ну, славно! Значить, ви заробили сьогодні на обід! Ходіть же! Прошу, пане... як маю честь звати? — звернулась вона до Граба.
— Борис Граб, — сказав той, червоніючи. Він чув, що те ніби забуття його назви — се шпигнення шпилькою, але йому було байдуже.
— Прошу за нами! Обід давно жде! — І пішла з дочкою передом, за нею Едмунд, похитуючись на ногах, немов лагодивсь пуститись в танець, а позад нього Борис з Тоньом. Ішли мовчки. Борис цікаво оглядав садок і фронт двора. Був се партеровий під гонтою будинок, чисто побілений, з ганком посередині і з чотирма парами вікон по обох боках. Ганок обвитий був диким хмелем, перед ним на широкій, піском усипаній доріжці в два ряди стояли чотири великі вазони з олеандрами. Перед вікнами були грядки і клумби з цвітами і крутими стежечками, а трохи понижче починався сад. Під одною розлогою та густою яблунею, що гіллям аж до землі прихилялась, була поставлена бесідка з зелено крашеної решітки, з лавками довкола і з столиком посередині; по решітці спинався густий, біло й синьо цвітучий повій. До західного фронтового угла припирали штахети, котрими обведений був сад; дальше на захід виднілась висока і широка заїзна брама і обведені дощатим парканом шопи, стайні, стодоли, обороги і прочі господарські забудування.
На ганку сидів господар дому пан Станіслав Трацький з люлькою в зубах. Тоньо підвів до нього Бориса і представив його батькові.
— Чував я про вас, пане Граб, чував, — сказав Трацький. — Аякже! Всі вчителі в гімназії мов наняті величали вас, як найспосібнішого ученика. А особливо пан Міхонський, мій особистий друг і товариш недолі. О, то була чиста душа! Знаєте, ми разом на еміграції були, — натерпівся бідолаха, поки ту те нужденне місце дістав!
— Він був для мене правдивим батьком, — з чуттям сказав Борис. — Я й представити собі не можу, чим би я був без його помочі й щирої, правдиво батьківської опіки та науки.
— А знаєте, його вдова тут у нас в сусідстві, зараз в другім селі, у батька живе. Батько її — лісничий в добрах князя Шамбора. У нас часом буває, — дуже мила особа.
— Чи так! Оцього я не знав, — з якимось надзвичайним зрушенням сказав Борис.
— Ну, Епамінондо, — сказав Тоньо, що вже встиг вернутися з покою без шапки і без риби, — пора нам обідати. Знають татко, ми його Епамінондою в гімназії звали за те, що ніколи не бреше!
І після такої рекомендації взяв Бориса запідруку і повів його до їдальні. Пан Трацький був уже по обіді. Він рано їздив верхом в полонину до косарів, а приїхавши голоден, разом з найстаршим своїм сином Густавом пообідав, не дожидаючи молодших з купелі. По обіді Густав кудись вийшов, а батько засів в ганку з люлькою, коли й хлопці надійшли.