Гелда, усміхаючись, щось говорив до попа, але решта куркулів почувала себе ніяково, як і почтмейстер, що весь час оглядався на всі боки, наче питався: "Куди я потрапив?"
Гетьманець знову змахнув шаблею, і клинок зловісно заблищав на сонці.
— Хто ви? — вигукнув хорунжий до сходу.
Люди мовчали.
— Хто ви, я вас питаю?..— і він, як батогом в обличчя, обпік збори брудною лайкою.
Сход закам'янів від нечуваного неподобства. Це було однаково, коли б хто вилаявся отак в хаті при матері і при дітях.
Огидна, брудна лайка прилюдно, на зборах злякала Юрка. Йому враз стало тоскно, він увесь внутрішньо знітився і тепер щиро пошкодував, що не послухався матері.
— Ми чесні люди,— почувся чийсь несміливий голос.
— Ви чесні? Га-га-га...— зареготав хорунжий.— Ви чесні, як...— і він додав брудне порівняння.— Ви люди? Ні, ви— вівці! Ви думали — скинули царя, і він уже не повернеться? Вівці! Думали — забрали панську землю, і нічого вам за це не буде? Вівці ви! Ви думали — обрали раду депутатів і це буде навічно? Ні-і-і...— і він підкріпив своє твердження брудною лайкою.— Гетьман вам покаже! Все повернете! І землю, і худобу, і реманент, і роялі, і останню трісочку з панської економії. Все! А нічим буде повертати, шкуру здеру! Шку-у-у-ру-у-у!..— Він оскаженів і, рубаючи повітря блискотливою шаблею, повторював: — Шку-у-ррру-у-у!.. Шку-у-уррру-уу!..
Він витяг з кишені аркушик паперу, глянув у нього і гаркнув:
— Іван Жигилій! Виходь!
В лавах селян ніхто не поворухнувся.
— Виходь! — заревів гетьманець.— Боїшся?..— і він додав матюка.
Хтось промовив, нарешті:
— Його нема. На ярмарок поїхав...
— Нема-а-а? — зовсім ошаленів хорунжий, хоч повинен був би сподіватися, що голова волосної Ради депутатів не такий наївний, щоб приходити на цей сход.— Семен Задоя! Виходь!
Настала коротка пауза, і знову пролунав несміливий голос:
— На ярмарок поїхав...
— А! На ярмарок! Я вам покажу ярмарок! — і після рясної лайки хорунжий назвав третє прізвище.
— На ярмарок поїхав,— пролунало вже сміливіше.
Гетьманець називав прізвища, а у відповідь йому лунало
одноманітне:
— На ярмарку...
— На ярмарку...
Все це набирало трохи кумедного відтінку, і та тривожна напруженість, що опанувала було сход, спала. Юрко зітхнув вільніше. До того ж його батька не викликав гетьманець. Отже, і для нього, і для його батька небезпеки немає ніякої. Справді, при чому батько, коли народ виявив йому довір'я, обравши заступником голови волосної Ради? Та й не робив батько нічого такого, за що доводилось би відповідати. Він тільки виступав на мітингах і доводив, що революція — це справедлива справа, що Рада депутатів — це справді народна влада, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, що за революцію віддали своє життя кращі сини народу... Але це ж дійсно так і є!
Список кінчався, бо хорунжий поклав папірця до кишені.
— Дракавиченко Петро! Виходь! — назвав останнє прізвище гетьманець, і враз веселий гамір, що ним супроводжувалась кожна відповідь на виклик хорунжого, стих.
Дракавиченко, блідий, зовсім отверезілий, вийшов з рядів.
— Я не член комітету,— промовив він розгублено.
Юрко глянув на купку, де стояв Гелда, і побачив задоволене обличчя куркуля.
— Панську землю брав? — заволав гетьманець.
— Усі брали, то й я брав...
— Усі? Так от зараз дамо тобі, а тоді й усім,— зареготав хорунжий і кивнув німецькому офіцерові.
Пролунала команда, і солдати, клацнувши гвинтівками, взяли наперевіс. Сход завмер. Юрко знову почув, як цвірінчать горобці в церковній ограді. "Розстрілюватимуть",— подумав він, і йому стало моторошно. Пополотнілий Дракавиченко стояв похнюпившись.
Знову прозвучали німецькі слова, чотири солдати відділилися від строю і підійшли до Дракавиченка. Два німці повалили його на землю і, сівши — один на плечі, а другий — на ноги, спустили Дракавиченку штани. Два інших солдати вийняли з гвинтівок шомполи.
— Сто шомполів! — гукнув гетьманець.
— Гундерт! — повторив німецький офіцер, і солдати почали екзекуцію.
Той, що сидів на плечах, рахував удари. В цілковитій тиші чулося:
— Айн!.. Цвай!.. Драй!..
Юрко чув про кару шомполами, різками, але ніколи не бачив цього і тепер злякано дивився, як били людину.
Скоро під шомполами показалася кров, і гетьманець зовсім озвірів:
— Дужче! Дужче! — ревів він, і солдати з німецькою покорою начальству вкладали в удари всю свою силу.
Юрко глянув у бік карного загону і серед безликої солдатської маси знайшов німця-фейєрверкера. Він похмуро дивився в землю.
Кров бризкала на траву, але Дракавиченко навіть не стогнав. Нарешті, знущання кінчилось, і побитий важко підвівся. Тремтячими руками він почав застібати штани, потім, хилитаючись, не підводячи на людей погляду, попрямував до гурту.
— Значить, усі комітетники на ярмарку? — саркастично спитав хорунжий і, витримавши паузу, повернувся назад і крикнув: — Ведіть!
Німецький офіцер повторив його слова німецькою мовою, і два солдати вивели з приміщення волосного правління чоловіка із зв'язаними руками.
Сход охнув. Юрко відчув, як усе всередині у нього обірвалось. Вели його батька.
Страх за рідну людину обпалив хлопця. Він припав очима до зблідлого дорогого обличчя. Пошарпаний, зім'ятий піджак, сорочка порвана на грудях, синець на щоці... "А буде що?" Страх за батька з новою силою напав на Юрка, була секунда, коли він ледве не вибіг з лав, щоб обійняти батька, притулитися до рідного тіла, нехай мучать їх двох.
Сход тихо загудів. Вчителя поважали на селі. Він був трохи суворий, але такий безсторонній, що слово, сказане ним, не викликало ні в кого сумнівів, сприймалося в селі як незаперечна істина.
Гетьманець гукнув до сходу, і гудіння припинилося. Вчитель підвів очі, і Юрко відчув, як страх проходить і якесь незрозуміле, схоже на радість почуття починає жевріти в його свідомості, — батько дивився спокійно, упевнено, як людина, яка почуває свою зверхність.
— Не сховав вас ярмарок, пане вчителю? — засміявся гетьманець і, раптом осатанівши, заволав:— Ти вчив, а тепер я тебе повчу! Я тебе повчу, як робити революцію! Я тебе повчу, як землю відбирати! Шомполів йому! Шомполів!
Чотири солдати, які били Дракавиченка, оточили вчителя. Юрко побачив, як ще дужче зблідло батькове обличчя і як гнівно блиснули його очі.