— А Валдислав? — закинув Любиця.
Се вже було надто жорстоко, та сіверський князь не мав іншого виходу — мусив сказати все й усе зважити. Осмогруд по довгій мовчанці сказав, мовби сам до себе:
— В кожній череді лучається ґула корова. Є всякі древляни, сіверяни, всякі русини й греки… Мені повідав осей воїн, — Осмогруд кинув на Слободана, — що видів тут у наших краях вельми мудрого грека. По-нашому звався Дарданом, а по-їхньому-м забув… — Князь голосно спитав свого молодого воїна: — Як звали отого грека?
— Котрого?.. Дардана?.. Геродот.
— Геродот, — повторив князь. — Речуть, ходив до того котла нашого на Мертвоводі. Й мовив, що наші люди — вельми розумні. Слободан сам чув се від нього. — Осмогруд подивився на зажуреного Любицю, збагнувши, що всі ті слова сіверському князеві ні до чого, й пояснив: — Інчі ж греки звуть нас варварами, а се є по-нашому як дикуни. Всякі люди є на землі, княже. Й не вір отим перебрехам про брата мого.
Навколо здіймалося з десять або дванадцять полоток, притрушених першим снігом, а далі плинув ще не закутий у кригу Інгулець, і Любиця подумав, що повідає князям та болярам, повернувшись у Стан. І що вчинить Великий князь, коли раптом дізнається про сі його відвідини.
А Великому князеві було в Стані вельми тоскно. Після тієї несподіваної зустрічі з братом в інгулецьких плавнях він перестав вірити будь-кому і в будь-що, почував себе дуже самотнім, волею кумирів закинутим серед чужі люди, які коряться не йому, а важкому старовинному мечеві, що висить на середній сосі його полотки.
На кожного він тепер дивився з підозрою й удень і ввечері тримав коло намету двох воїв о мечах і списах, о мідних шоломах та кованих щитах. Найогиднішими з усіх видавалися йому Сур та Малко, проте ні з ким іншим не міг зійтися, бо друзів у таборі не мав змалечку, довгі роки проживши в далекому материному теремі, де розмовлялося тільки по-грецькому, требилося виключно грецьким кумирам і всі звичаї були незмінно грецькими.
Відтоді, буваючи тут короткими наїздами, він так і не звик до законів ратного Стану й завжди відчував себе гостем серед косаків. А тепер, по всіх подіях останнього часу, надто ж по тій розмові з молодшим братом, Соболь почувався геть розбитим. Осмогруд при всіх болярах показав тоді в інгулецький заплаві, що не Соболь, а він мусив перейняти від отця священний меч Юра Побідника.
Й найстрашніше сталося вже пізніше, після того злощасного ловування, коли Соболь і сам повірив у се.
Тоді йому раптом згадалась Опія. Чи знов озвалися забуті почуття, чи він підсвідомо шукав людину, якій міг би звіритись у скрутний час. Опія завжди зустрічала його з холодною покорою жони, яка мусить винитися можеві, навіть нелюбому й гидкому, а й се не злякало б тепер Соболя, бо Опія була часткою чогось міцного й сталого. Але її вже теж давно вирядили на Вітчину, в Древлянську вкраїну, й усі подуми про неї лишалися марницею.
Й коли Великому князеві зовсім забракло повітря серед тисячі тисяч незнайомих і чужих людей, він несподівано для себе збагнув, що й оті самокарання, й думки про Опію, яку він ніколи не любив, — звичайна маячня. Просто йому закортіло до Ольбії та й годі.
Соболь аж пожвавішав, і Сур і Малко та інші чільники здивувалися, побачивши в очах свого зверхника нетерплячий вогник.
— На влови, княже-с, намислив іти? — спитав його великий горинський пан Малко, якого Соболь після страти Гостомисла Диби зробив древлянським жупаном.
Але Соболь презирливо зморщився й тихо буркнув грецькою мовою:
— Варвар!
Малко не зрозумів, і се ще дужче зміцнило Соболя в його переконанні. Варвар завжди лишається варваром, зі злістю в серці подумав він, бо, крім битов та ловування, нічого не знає.
Й тут його побили мурашки. Ні, він не злякавсь, а просто був дуже здивований сам собою. Він уперше в житті назвав свого підданця й одноплемінця тим зневажливим словом, яким називають греки всіх негреків. Соболь подивився на жупана Малка ще раз, і перед очима постав багатий і дивний материн дім над Богом, і мати в білім хітоні, й роби, стрижені "в драбинку", й вівтар Зевса Огнищанина, й маленький чорнявий хлопчик серед чепурного брукованого дворика. Він сам. І жупан Малко з його бритою головою та бритим підборіддям здався йому таким нікчемним і диким, що Соболь аж очі заплющив. За яку провину, за гріхи якого прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів "Іліади", ні легенди про палкого й нестримного Фаетона, ні навіть звичайнісінького еллінського письма? Яким ериніям слід піднести найдорожчі жертви, аби змилостивились і не переслідували його все життя за чужі гріхи диких предків? Чи не за злочин вітцевого діда Савлія переслідують еринії Соболя? За того Савлія, що вбив свого рідного брата Анахарсіса, якого навіть Солон Велемудрий мав за наймудрішу в світі людину?
Соболеві стало неймовірно шкода себе. Ту давню історію, що трапилася тому літ із сто тридцять чи й більше, розповідала мати в один з теплих літніх вечорів його щасливого безтурботного дитинства, й він і досі пам'ятав материн осудливий голос. Такі вони всі, ті варвари, ревниві до свого й нестерпні до чужого. Їх, казала мати, не спиняє навіть кров, яка тече в братових жилах…
Наступного дня Великий князь повелів тисячі ратників лаштуватись у витягу.
— З обозом і чередою, — сказав він сіверському князеві Любиці Пугачичу. — Й воєводою будеш ти.
Любиця був дуже здивований. Великий князь хотів підлеститися до нього — інакше такого веління зрозуміти не міг би ніхто.
— Коли? — тільки й спитав Любиця. Великий князь одвернувся від нього й буркнув:
— По двох днях.
І по двох-таки днях раннього ранку, не принісши навіть звичайної жертви Юрові Побіднику, як належало перед кожною витягою, він повів полк через обидва гирла. Вода в Данапрі була холодна, мов крига, й листопадовий вітер до кісток проймав мокрих воїв і мокрих коней; а Великий князь незворушно мостивсь у високоносій, вистеленій строкатою повстю ладді на шість веслярів, і таке в житті воїнського стану траплялося вперше. Навіть найстаріший ратник не пригадував, щоб не якийсь там болярин, а й сам Великий князь Велеслав забиравсь у ладдю тоді, коли ратні можі й косаки долали плавом крижану воду.