Син спершу знизав плечима, та згодом, добре пригостивши своїх наближених, наказав їм залишити Ольбію. Так порадила мати, й він без заперечень підкорився їй, бо мати народилась і виросла серед такої сліпоти, а він почував себе тут непевно й безпорадно.
— Будьте там, серед воїв, — сказав він, сховавши вічі під ноги. А коли боляри, ошелешені його наказом, рушили, він шепнув великому панові Малкові, якому найдужче довірявся: — Ти вистав сторожу, щоб ніхто з… ну, з наших… щоб ніхто не заходив у город.
Така довіра Великого князя обіцяла неабиякі вигоди, й хитрий древлянський вельміж старанно закивав головою. Тоді згадав:
— А як щось у Стані скоїться?
— Не скоїться. Я сам приходити-йму.
Й тільки коли по них зачинилися ворота, Соболь одчув себе вільно. Він скинув геть усю одіж і перебрався в хітон і сандалії. Старий роб тримав перед ним велике срібне свічадо, й Соболь із задоволенням пересвідчився, що став схожий на елліна. Й був би зовсім уподібнивсь еллінові, коли б не голене підборіддя та голена голова з довгим пасмом чорної кіски на тім'ї.
Мати теж лишилася ним задоволена, навіть не стала нагадувати про скіфську зачіску, як робила, бувало, завше.
Ввечері, коли добре смеркло й Ольбія заснула, Кіно сама привела Герміону в новий синів терем, узявши п'ятьох зоружених мечами робів. Герміона була в дорогому бевдосі, розкішно гаптованому срібною та золотою прошвою, й Соболь аж спалахнув од приємного подиву, такою гарною вона йому здалася.
— Осе твоя жона, — сказала Кіно, й сказала таким тоном, наче все, що він досі робив, було дитячою забавкою й оті дві дотеперішні жони — тим паче. Тепер син матиме справжню дружину — еллінку, як і належить еллінові. Єдине, чого не могла дотримати Кіно, се законних строків, бо кожен, хто шанував Зевса, й Геру, й Афродіту й чинив їм треби, приводив собі жону взимку, в місяці ґамеліоні, в одинадцятий день, а рівно за місяць, в одинадцятий таки ж день, освячував злюб на всенародних урочистостях сім'ї — Антестеріях. Кіно тремко зітхнула, поглянувши в бік нареченої свого сина. Тих священних і радісних трьох днів Антестерій, які звалися дивними словами "Бочки", "Кухлі" та "Котли" й про які мріяла кожна еллінська дівчина, їй теж не довелося пережити, бо вийшла заміж за варвара. Й Кіно розчулено сказала, дивлячись то на сина, то на Герміону: — Шкода, що нині не місяць ґамеліон… Але вінки я вам дістала!
Й пішла до таламуса, й принесла два справжніх віночки з дафного дерева.
Так Соболь пойняв собі третю жону
Всі наступні по сьому дні в новому й найбагатшому ольбійському домі тривали суцільні бенкети. Гостей скликала Кіно, й то були найвизначніші евпатриди поліса: стратеґи, й архонти, й інші високі державні чинці.
Першого ж позлюбного дня завітали Протаґор із архонтом-епонімом та архонтом-басилеєм. Ложі через велику задуху поставили попід колонами лівого хідника перістилю, куди пообіднє сонце вже не сягало. Чоловіки розташувались на ложах, і почався симпосій, а сама Кіно, та молода жона Скіла-Соболя Герміона, та їхні гості-жони зачинились у ґінекеї, далі від ненаситних очей можів, як і личило еллінкам.
А коли скінчилися найвитонченіші страви симпосію, всілякі риби, каракатиці та поліпи, овочі з оцтом і медом, пиріжки, мітлотоси та смаженина, роб-частувальник виніс до перістилю величезний золотий кратер і на очах в усіх гостей став розводити вогняно-червлену пірру, куплену в гачконосих фінікіян.
Протаґорові схотілося підлестити скіфському басилевсові, й він сказав:
— Хвала тобі, басилевсе! Таку пірру навіть видатні афіняни п'ють раз на півроку, в найбільші свята.
Соболь лише всміхавсь. Після злюбної ночі хотілося спати, та мусив дати раду материним гостям. Він теж пийнув із золотого витовухого кіліка. Розведене вино здавалося ніяким, охоче випив би зараз кілік цілого й нерозведеного, та досить було з нього й голеного підборіддя та лисої голови, які й так, певно, здавались гостям кумедними.
— Кумири дали людині п'ять радощів, — сказав Соболь. — Вино — одна з них.
Він говорив із ними тією мовою, якої навчила його мати-істрянка, й говорив, наче справжній ольбіополіт, і Протаґор хотів одзначити сю його якість, але за нього сказав архонт-епонім Еак, на думку афінського елленотамія — найдурніша людина в Ольбії:
— Ти наче й не варвар, а питомий еллін!
Протаґор нишком поморщивсь. Він би, навіть не думаючи, знайшовся на красивіший, ніж у сього діда, "дифірамб". А скіфського басилевса Еакові слова таки образили, — Соболь пильніше глянув на людину, яка вже кілька місяців карбувала своє ім'я на ольбійських драхмах, і невдоволено посмикав себе за довгий вус.
— Ти якого роду, архонте? — спитав він у запалій тиші. Архонт-епонім Еак засовався на ложу. Се було найприкріше для нього запитання, бо всі в Ольбії знали, що його батько вичиняв собачі скіри, а дід пас над Лиманом вівці Іфікратового діда.
— Мене вже вдруге обирають архонтом, — прорипів він, але то не було відповіддю на запитання скіфського басилевса.
Архонт-басилей Макроб, який теж не відзначався стародавнім родом, поквапивсь перевести розмову на інше, менш слизьке:
— Речуть, басилевсе, ніби в твого вітця покійного була тисяча тисяч вершників. То правда?
Соболь гордовито посміхнувся. Тут уже він не шкодував, що його прилучають до скіфів, а Протаґор згадав знану з дитинства абдерську приказку, за якою, що далі берешся в гори, то більше каміння збиваєш у долину. Сей Макроб теж не надто відрізнявсь од свого побратима й мав швидше називатися Мікробом, бо й на зріст не вельми вдавсь. І перед очима Протаґора знову, мов живий, виріс Геродот, який торік таки розповів йому легенду про мідний котел скіфського басилевса Аріанта.
Протаґор спитав у Соболя:
— Коли жив отой ваш правитель, що наказав одлити котлище з наконечників стріл?
Соболь широко всміхнувся:
— Давно. Літ тому триста, як не більше. Його по-скіфському звати Велеполк.
Він зрозумів хід елленотамієвих думок, і се вибило Протаґора з рівноваги. Якщо розмова й далі витиметься навколо могутности скіфів, то шкода втраченого дня, сказав він подумки сам собі й вирішив повідомити скіфові з голеною головою те, що приберігав на останок: