— Яв сьому певен і щиро скажу вам, що без моєї поради крестяни не обійдуться, а от Ворона як?
— Либонь, не піде наперекір; він же крестянський батько і зрозуміє, яка тут лахва крестянам, він зрозуміє, що ся справа зразу піднесе побит крестян і вирве їх з пазурів убожества.
— Одначе се ще далека річ, ще, може, руди й не буде, так тепер ще й рано мені виступати,— мовив отець Софрон,— а коли діло піде, я рад слуладти.
— Ні, ні батюшко! Треба зараз починати, а починати всяке діло треба з молитвою, так от,— додав Наймитенко, подаючи чотири золотих п'ятачки,— прийміть і відправте молебень, помоліться о преуспеянії.
Отець Софрон подякував і сказав:
— Істинно кажете: початок всякого діла молитва і благо-словеніє боже, завтра св. Іоанна, буде служба, так я і молебень.
Далі отець Софрон порадив Наймитенкові, до кого йому з громадян повернутися і як з ким поводитися, щоб на громаді не було змагання і галасу.
VIII
Жваво і метко працював Наймитенко коло чорноозерських крестян. Не забув він і про учителя з міністерської школи. Учителював там Василь Дейкун, попович, що скінчив семінарію. Великого впливу його на село не було, більш за все через те, що він по природі був чоловік полохливий і занадто тихий, але у його закоренилося і ще не вияловіло посіяне в тому гуртку українців, до якого він налелсав в семінарії, благородне зерно любові до рідного народу і краю, і в Чорному Озері було у його чоловіка п'ять таких громадян, що завлсди з ним радилися про добро громадянське. Отся купка селян видавалася між громадою і розумом, і спостереженнями над життям і обставинами, але усі вони були люде убогі, лсили більше з фурманства, а через те мусили мало коли сидіти в селі, більше в дорозі і на громаді бували вряди-годи.
Після "аналізу", зробленого Наймитенком, після проповіді отця Софрона о "талантах" по селу залунала гутірка про "скарб" в чорноозерських наділах. По всіх кутках і старі і малі говорили про "невидиму десницю", що привела в Чорне Озеро "спасенну душу" Наймитенка і його рукою указала на ту "підземельну благодать", яка поможе чорноозерцям "зробитися багатирями, а може, і панами". Під впливом проповіді і добрих відносин отця Софрона люде на Наймитенка дивилися яко на чоловіка незвичайного, "провидця, посланого небом".
Ворона держався осторонь, вдавав з себе чоловіка зовсім байдужого в сій справі, навіть при людях кепкував з заходів Наймитенка. Отець Софрон казав йому:
— І ваші ж землі тут, може, і в них руда є.
щ — Коли о, то є, що громаді, те і бабі,— усміхався Ворона,— нехай спершу люде, а я за ними, моє не втече. Я, дякуючи богу та царю, маю певний кусок хліба — служба, а потім пенсія. Звісно, коли що треба буде крестянам, я радніший запомогти їм і порадою і там у нас в губернії, а доки що моя хата скраю.
Учитель Дейкун добре не розумів, в чому саме сила в заходах Наймитенка, одначе йому здавалося трохи чудним, що приїжджа чужа людина Наймитенко, чоловік без освіти, мізерне писарча з приватного банку, так швидко спостеріг залізну РУДУ" так жваво і цупко взявся за се діло... "Тут воно щось не так,— думав собі Дейкун,— Наймитенко, мабуть, тут тільки фактор, а за плечима у його хтось інший". Тим-то Дейкун, хоча і приязно вітав Наймитенка у себе в хаті, але не йняв віри в безкорисну прихильність його до інтересів крестян; коли ж Наймитенко прохав його впливати на громаду, щоб не комизилася, Дейкун відмовив йому, говорячи:
— Се не моє діло, мені не можна вмішуватися ні до якої громадської справи. Моє діло школа, а інспектор у нас лихий: довідається, що я даю селянам які поради — зараз прожене мене, та ще й "неблагонамеренным" обцирклює перед жандармами.
— Мені здається,— налягав Наймитенко,— ви марне боїтеся, ви ж на очах у Євхима Антиповича.
— Євхим Антипович мені не начальник, хоча, звісно, захотів би, так нашкодив мені, а інспектор Бабунець — кажу ж вам — строгий! Щоб опріч школи учитель ні до чого не мішався, нехай чоловік чоловіка ріже, а ти мовчки дивись, от у нас як.
Хоча Наймитенко і не надавав великої ваги впливу Дей-куна на громаду, але ж йому було б зручніше, коли б і учитель був за його, тим-то Дейкунова відмова трошки зажурила його.
З хати учителя він поплентався до бору, сподіваючись зустріти там Ворону. Додому до Ворони він не ходив, а радилися вони звичайно в темному бору, де могли зустрічатися "випадково, гуляючи".
Коли Наймитенко розповів про Дейкунову відмову, Ворона сказав:
— Річ звичайна, немазане колесо скрипить, а ви не догадалися — спершу підмазать, а тоді вже їхать.
— Не підмажете, не візьме.
— Що се ви, Макаре! Звідкіль ви? З другого світу, чи що? Не візьме! Ха-ха-ха! Попович, ладанний елемент не взяв би! Кожен попович по своїй природі — грошолюб, а тут парубок, що має ледві двадцять рублів на місяць, ходить в дірявих шкарбанах, в латаних штанях, їсть мужичий борщ та кашу з олією і такий би то не візьме!.. Може, десять й не візьме, покобениться, а за двадцять п'ять обіруч...
— Я іншої думки: у Дейкуна вдача загартована, він, бачте, як я довідався, в семінарії ще належав до гурту отих українофілів, то запеклі душі! Я їх трохи знаю... З характером люде...
— А спробуйте.
.— Ніяково, кине межи очі, та ще й пропечатає...
— Цензура про се не пустить...
— Та у їх, у гаспидів, є ходи до столичних газет...
— Гм! Так давайте так, щоб не кинув в вічі: вложіть в пакет, напишіть його адресу та й покиньте у його на столі.
— Страшно! Він подасть в поліцію, скаже: хабаря давав.
— Хто ж йому пійме віри? Спитають: за що ви йому хабаря давали? Ні, сього він не зробить, а зробить — утремо носа, шепнемо Бабунцю...
Наймитенко похитав головою і мовив:
— Ліпше не пробувать... Може, і без його діло піде на лад.
IX
Минуло тижнів зо два. Було якесь невеличке свято. Чорно-озерці не робили, а по обідах, коли сонечко близилося до вечірнього пругу, біля волосної хати зібралася громада на пораду: чи віддавати землі в оренду?
— Та хто ж бере наші землі? З ким маємо діло? — спитався один з громадян.
— Бере їх банкір Вакуленко, а мені дав він вірчий лист,— відповів Наймитенко,— на що я поєднаюся з вами, на те і він пристане.